— Ти живий! — крикнув йому Батист. — А ми вже думали, що велетень зжер тебе!
— Чорний Принц… — Феноліо справді був приголомшений, як тужить за ним його серце.
— Знаю, — мовив Батист, повівши його з собою. — Ведмідь знайшов його.
— Він?..
— Ні, — засміявся Батист, — живий, як і ти. Проте я не певен, чи всі його кістки цілі. Здається, він просто не смакує Смерті! Спершу отрута, тепер велетень, — можливо, для білих жінок його обличчя надто чорне. Але наразі нам треба йти якнайшвидше, щоб потрапити до гнізд. Я боюся, що повернеться Миршавець. Свого свояка він боїться не менше, ніж велетня!
Чорний Принц, зіпершись спиною на стовбур, сидів під деревом, між корінням якого поховав його велетень, а ведмідь ніжно вилизував йому обличчя. На його одязі та у волоссі ще видніло листя, яким так дбайливо вкрив його велетень. Він живий! Феноліо роздратувався, коли по носі йому покотилися сльозини. Ще трохи — і вони впали б йому на чорну шию!
— Чорнильний Ткачу! Як ти втік від нього? — У голосі Чорного Принца відчувався біль, і Батист лагідно стримав його, коли він хотів підвестися.
— Ох, Принце, ти ж показав мені як! — хрипко відповів Феноліо. — Цей велетень вочевидь цікавиться тільки живими іграшками.
— Тож це добре для нас, еге ж? — відповів Принц і заплющив очі.
«Він заслуговує кращого, — думав Феноліо. — Кращого, ніж біль і вся ця боротьба».
У підліску щось зашаруділо. Феноліо злякано обернувся, але то були ще два розбійники й Фарид, вони принесли ноші з гілля. Юнак кивнув Феноліо, але вочевидь і наполовину не зрадів йому так, як інші розбійники. Як дивилися на нього чорні очі. Так, Фарид забагато знав про Феноліо і роль, яку він відіграє в цьому світі.
«Не дивися на мене з таким докором! — хотілося крикнути йому. — Що іншого могли ми вчинити? Меґі теж вважала це за слушну ідею (ну, коли бути чесним, деякі сумніви вона таки висловила)».
— Не розумію, звідки цей велетень з'явився так раптово! — дивувався Батист. — Як я був ще дитиною, велетні навряд чи були чимось реальнішим за казку. Я не знаю жодного шпільмана, крім Вогнерукого, що бачив би коли-небудь велетня, але він заходив у гори набагато далі від нас усіх!
Фарид мовчки обернувся плечима до Феноліо і зрізав ще кілька гілок для нош. Ведмідь, здається, залюбки поніс би свого господаря на власній кошлатій спині. Батист насилу вмовив його відійти вбік, коли розбійники підняли Чорного Принца на ноші, і тільки тоді, коли господар тихенько заговорив до ведмедя, той заспокоївся і пригнічено пішов поряд із ношами.
«Ну! Феноліо, чого ти чекаєш? Іди позаду! — думав він, плентаючи зболеними ногами за Батистом. — Тебе ніхто не понесе. І благай кого завгодно, щоб не повернувся Миршавець!»
Світло
Це все лише страхом було нічним,
Примарою, що тут блукає в пітьмі.
Вогонь був усюди. Він пожирав стіни й лизав покрівлі, виповзав з каменю й давав так багато світла, немов саме сонце зійшло в тьмяному замку, обпаливши його набубнявілу плоть.
Змієголов кричав на Свистуна, аж поки захрип. Він бив кулаками в кощаві груди й хотів утовкти йому в обличчя срібного носа, якнайглибше у здорову плоть, через яку він так заздрив йому.
Вогнеходець удруге повернувся з того світу, а Сойка виліз із льоху, про який його тесть завжди стверджував, що жоден в'язень не вибирався звідти живим. «Вилетів? — шепотілися солдати. — Вилетів звідти, а тепер гасає по замку, мов голодний вовк, і вб'є нас усіх!»
Змієголов віддав тих двох, що сторожили льох, Хлопчику-мізинчику для покарання, але Сойка вбив ще шістьох, і шепіт ставав дедалі гучнішим з кожним знайденим трупом! Його солдати вже тікали — через міст, через хід під водою, — тільки б далі від зачарованого замку, що належав тепер Сойці та Вогнехідцеві. Дехто навіть стрибнув у озеро і вже ніколи не випірнув. Решта тремтіли, мов перелякані діти, коли горіли розмальовані стіни, а світло палило їм і мозок, і шкіру.
— Приведи мені Чотириокого! — крикнув Змієголов, і Хлопчик-мізинчик привів Орфея до його кімнати. Якопо протиснувся у двері, мов хробак, що виповзає з вогкої землі.
— Загаси вогонь! — Як болить йому горло! Неначе й там сиплються іскри. — Миттю загаси його і приведи мені знову Сойку, або я виріжу твого слизького язика! Може, ти на те й переконав мене вкинути його до льоху? Щоб він вилетів звідти?
Блідо-блакитні очі розпливалися за скельцями, — скельцями, які носила і його дочка, — а улесливий голос звучав так, ніби він скупав його в дорогій ароматичній олійці. Дарма що в ньому виразно бринів і страх.