— Я ж казав Свистунові, щоб він поставив коло льоху більш ніж двоє вартових. — Хитрюща мала гадюка, набагато кмітливіша за Срібноносого й набагато краще вдає невинність, яку й він прозирнути не годен… — Ще кілька годин — і Сойка благатиме вас, щоб ви звеліли йому оправити книжку. Спитайте вартових. Вони чули, що він там звивався, мов хробак на гачку, стогнав і зітхав…
— Вартові вже мертві. Я передав їх Хлопчику-мізинчику і сказав йому, що їхні зойки мають чути в усьому замку.
Хлопчик-мізинчик поправив собі чорні рукавички.
— Чотириокий каже правду. Вартові знай бурмотіли, що Сойці в тому льохові аж ніяк не було добре. Вони чули, як він скрикував та стогнав і кілька разів хотів пересвідчитися, чи він ще живий. Хотів би я знати, як ти зробив це. — Яструбині очі глянули на Орфея. — І він усякчас шепотів одне ім’я, майже без упину…
Змієголов здавив руками пекучі очі.
— Яке ім’я? Може, моєї доньки?
— Ні. Інше, — відповів Хлопчик-мізинчик.
— Реза. Його дружина, ваша високосте, — усміхнувся Орфей. Змієголов був не певен, чи той сміх запобігливий, а чи радше самовдоволений.
Свистун кинув сповнений ненависті погляд на Орфея.
— Мої люди дуже скоро зловлять його дружину. І його доньку!
— І яка мені з цього буде користь? — Змієголов притис кулаки до очей, але все одно бачив вогонь. Біль різав його на скибки, на смердючі скибки, а той, хто заподіяв його, вдруге пошив його в дурні. Йому потрібна книжка! Нова книжка, що зцілить його плоть. Адже в нього на кістках висить немов слиз, важкий, вологий, смердючий слиз.
Сойка.
— Приведи двох із тих, хто пробував утекти по мосту, і постав там, де їх кожен зможе бачити! — крикнув Змієголов. — А ти приведи свого пса! — повернувся він до Орфея. — Він, певне, голодний.
Солдати кричали, мов тварини, коли їх пожирала чорна тінь, а Змієголов уявив собі, що зойки, які долинають до його кімнати, належать Сойці. Він винен йому багато зойків.
Орфей слухав зі сміхом, і жах, попоївши, вернувся до нього, мов вірний пес. Сапаючи, він злився з тінню Орфея, і його чорнота змусила здригнутися навіть Змієголова. А Орфей самовдоволено поправив собі окуляри. Круглі скельця відкидали у світлі іскор жовті полиски. Чотириокий.
— Я знову приведу вам Сойку, — проказав він, і Змієголов відчув, як упевненість в оксамитному голосі всупереч його волі знову заспокоїла його. — Він не втече від вас, дарма що створюється таке враження. Я скував його невидними кайданами. Я виготовив їх із допомогою свого чорного мистецтва, і, хоч де він ховається, ті кайдани тягнуться за ним і несуть із собою давні страждання. Він знає, що це я наслав ті страждання і що вони не скінчаться, поки я живий. Отже, він спробує вбити мене. Нехай Хлопчик-мізинчик охороняє мою кімнату, і Сойка потрапить йому до рук. Для нас це вже не проблема. А от Вогнеходець — так!
Змієголова приголомшила ненависть на блідому обличчі. Така несамовита ненависть звичайно є наслідком любові.
— Гаразд. Він знову повернувся з того світу! — Ненависть чіплялася за кожне Орфеєве слово і зробила важким його вправний язик. — І поводиться, як господар цього замку, тож дотримуйтеся моєї поради, і вогонь невдовзі погасне!
— І що це за порада?
Погляд очей за скельцями видався Змієголову наче монетами на обличчі.
— Пошліть Хлопчика-мізинчика до вашої доньки. Нехай її вкинуть до одного з льохів, і поширте чутку, ніби вона допомогла Сойці втекти, щоб припинили всі ті безглузді балачки про нього, від яких тремтять ваші солдати. А її гарну служницю замкніть у клітці, де вже сидів Сойка. Скажіть Хлопчику-мізинчику, що йому не конче бути з нею надто люб'язним.
Вогонь Орфеєвих очей відобразився в скельцях, і Змієголов на мить відчув те, чого не відчував ще ніколи: страх перед іншою людиною. Цікаве почуття. Мов поколювання в потилиці, легенький тиск у шлунку…
— Саме це я й мав намір учинити, — мовив він і прочитав у водявих очах, що Орфей знає, що він бреше. «Я буду змушений убити його, — подумав Змієголов. — Тільки-но буде оправлено нову книжку».
Жоден слуга не може бути хитрішим за свого пана. І аж ніяк не тоді, коли йому кориться такий небезпечний пес.
Унаочнення
Перспективи не було. Мозок мав власну поживу, якою й живився, а фантазія, гротескно викривлена жахом, звивалася й корчилася від болю, мов жива істота, танцювала, наче огидна маріонетка, і кривлялася, надягаючи мінливі маски.