— Ти мусиш піти! В цьому замку ти ніде не будеш у безпеці! — раз по раз наполягав Вогнерукий, а Мо знай хитав головою.
— Я маю знайти книжку з чистими сторінками.
— Дай пошукаю я. Я напишу три слова. Я вмію писати досить добре, щоб написати їх!
— Ні! Угода не така. Що, як вони все-таки захопили Меґі? Я зшив книжку, і я повинен звести її зі світу. Крім того, Змій хоче бачити твою смерть не менше, ніж мою.
— Я просто ще раз вийду зі свого тіла.
— Та ти й так останнього разу насилу повернувся в нього.
Якими близькими вони раптом стали між собою. Мов дві поверхні монети, мов два обличчя однієї людини.
— Про яку угоду ви кажете?
Вони обидва так глянули на Резу, наче прагнули, щоб вона опинилася далеко, дуже далеко від них. Мо був блідий, але його очі потемніли від гніву, а рука знай торкалася давніх ран. Що вони заподіяли йому в тому страхітливому льоху?
У кімнаті, де вони заховалися, порох лежав, мов сніг. Тиньк на стелі був такий вогкий, що подекуди повідпадав. Озерний замок був хворий. Можливо, він уже вмирав, проте на стінах і далі спали ягнята поряд із вовками і мріяли про світ, якого не існує. Кімната мала два невеличкі вікна. На подвір’ї внизу стояло сухе дерево.
Мури, оборонні галереї, башти з терасами, мости… Кам’яна пастка, і Резі знову хотілося мати крила. Як свербіла їй шкіра. Немов там чекали, щоб проклюнутися, стовбури пір’їн.
— Що за угода? — Реза втиснулася поміж обох чоловіків, вимагала доступу до їхньої близькості.
Коли Мо розповів, вона заплакала. Тільки тепер вона зрозуміла. Він належав Смерті, байдуже, лишиться чи піде. Він у пастці з каменю та чорнила. І так само її донька.
Мо обняв її, але був не з нею. Він і далі був у льоху, втопившись у ненависті та страхові. Його серце так гупало, що Реза боялася, що воно розірве йому груди.
— Я вб’ю його, — чула вона слова Мо, плачучи на його плечі. — Я давно мав би вбити його. А потім пошукаю книжку.
Вона добре знала, про кого він каже. Про Орфея. Мо відсунув її вбік і схопився за меч. Меч був увесь закривавлений, але він протер лезо рукавом, і воно знову засяяло. Мо й досі був у чорному вбранні палітурника, дарма що давно вже не вдавався до свого ремесла. Він рішуче пішов до дверей, але Вогнерукий загородив йому шлях.
— Що це? — запитав він. — Гаразд, Орфей написав слова, але ти справджуєш їх. — Він підняв руки, і вогонь написав у повітрі слова, страхітливі слова, що всі говорили лише про одну людину. Про Сойку.
Мо випростав руку, наче хотів стерти їх, проте вони попекли йому пальці, так само як попалили серце.
— Орфей чекає, щоб ти прийшов до нього! — сказав Вогнерукий. — Він подасть тебе Змієголову на таці з чорнила. Стережися! Аж ніяк не добре відчуття, коли хтось читає слова, які керують іншою людиною. Ніхто не знає цього краще, ніж я, але і в моєму випадку вони не справдилися. Вони мають силу тільки тоді, коли ти піддаєшся їм. Я піду до Орфея, а не ти. Я нічого не знаю про вбивство. Цього мене не навчило навіть умирання, але я можу вкрасти в нього книжки, з яких він бере слова. А коли ти знову зможеш думати ясно, ми разом пошукаємо книжку з чистими сторінками.
— А що, коли солдати знайдуть тут Мо? — запитала Реза, і далі дивлячись на вогненні слова. Вона знову і знову читала їх.
Вогнерукий провів рукою по вицвілій картині на стіні кімнати, і намальований вовк заворушився.
— Я лишаю вам сторожового пса — не такого дикого, як Орфеїв, але він завиватиме, як прийдуть солдати, і, сподіваюся, затримає їх досить надовго, щоб дати вам час пошукати нової криївки. Вогонь навчить Змієвих вояків боятися кожної тіні.
Вовк із вогненною шерстю зіскочив зі стіни й вийшов із Вогнеруким за двері. Проте слова лишилися, і Реза ще раз прочитала їх:
«Оскільки Сойка не хотів піддатися Змієголову, за таких обставин лише один чоловік міг дати раду — чужинець, що прийшов сюди здалеку. Він зрозумів, що Сойку може зламати тільки один чоловік, і той чоловік — він сам. Отож він пробудив усе те, що Сойка ховав від себе самого: страх, що робив його безстрашним, і гнів, що робив його непереможним. Він звелів кинути його в пітьму, щоб він там боровся з самим собою — з болем, який ще жив у ньому, незабутий і незцілений, з усім страхом, який породжували в ньому кайдани та ланцюги, і люттю, яку наситив страх. Він малював у своєму серці страшні картини, картини…»
Далі Реза не читала. Слова стали надто страхітливі. Але останнє речення розпалило вогонь у її спогадах:
«І Сойка розбився об власну пітьму і благав Змієголова про дозвіл оправити йому другу книжку, ще гарнішу за першу. Але Срібний князь, тільки-но взявши книжку до рук, змусив його вмирати найповільнішою з усіх смертей, і шпільмани проспівали останню пісню Сойки».