— Я вб’ю тебе, якщо він бодай зачепить її. Я не вмію вбивати, але задля тебе я навчуся! — Без рубців Вогнерукове обличчя видавалося набагато вразливішим. На його одязі та у волоссі позагоралися іскри.
Орфей був змушений визнати: це й досі його улюблена постать. Хоч би що Вогнерукий заподіяв йому, хоч як часто він і сам його зраджував, це нічого не могло змінити. Його серце любило Вогнерукого, мов пес. Тим паче є причина нарешті прибрати Вогнехідця з цього сюжету, дарма що, як і давніше, це буде для нього горем. Орфей не міг повірити, що Вогнерукий прийшов до нього тільки на те, щоб захистити Сойку. Так багато шляхетності не пасує навіть йому! Ні. Настане час, коли Вогнеходець знову гратиме роль, яка більше пасуватиме йому.
— Ти можеш викупити свою доньку! — запропонував Орфей так, що кожне слово аж тануло на язиці.
О солодка помста. Куниця на плечі Вогнерукого вишкірила зуби. Огидне створіння.
Вогнерукий погладив її по бурій шерсті.
— Як?
— Ну, — підвівся Орфей, — передусім ти погасиш ілюмінацію, яку ти так вправно влаштував у цьому замку, і то миттю.
Іскри на стінах спалахнули, немов хотіли схопити його, а потім таки погасли. Тільки волосся та одяг Вогнерукого світилися й далі. От якою страхітливою зброєю може бути любов. Хіба є ще гостріший ніж? Пора ще глибше застромити той ніж у невірне серце.
— Твоя донька плаче в тій самій клітці, де сидів Сойка, — розповідав Орфей далі. — Звичайно, зі своїм вогненним волоссям вона там видається набагато гарнішою. Мов рідкісна дорога пташка…
Іскри приховали Вогнерукого мов червоним туманом.
— Приведи нам ту пташку, яка, власне, сиділа в тій клітці. Приведи нам Сойку, і твоя донька буде вільна. А якщо не зробиш цього, я нагодую свого чорного пса її плоттю та її душею. Тільки не дивися на мене так! Як я знаю, одного разу ти вже грав роль зрадника. Я хочу написати для тебе кращу роль, але ти не хочеш нічого чути про це!
Вогнерукий мовчав і тільки дивився на нього.
— Ти вкрав у мене книжку! — Орфей майже втратив дар мови. Ці слова ще й досі гірко смакували йому. — Ти став на бік палітурника, хоча він вирвав тебе з твого сюжету, а не пристав до мене, до чоловіка, що повернув тебе додому! Це було жорстоко, дуже жорстоко. — З очей йому бризнули сльози. — Що ти собі думав? Що я просто ковтну цю брехню? Ні. Власне, я мав намір знову послати тебе на той світ, без душі, порожнього, мов висмоктана комаха, але ця помста подобається мені ще дужче. Я знову зроблю з тебе зрадника. Що вирве з грудей палітурника його шляхетне серце!
На стінах знову запалахкотів вогонь. Він сочився з підлоги і обпалив Орфеєві чоботи. Айзенґлянц застогнав від страху і затулив голову скляними руками. Гнів Вогнерукого був у полум’ї, горів на його обличчі й вогненним дощем падав зі стелі.
— Тримай свій вогонь далі від мене! — крикнув Орфей. — Я єдиний, хто може наказувати кошмарові, а твоя донька буде першою, кого він з’їсть, бо він зголодніє. Я хочу, щоб ти проклав вогненний слід туди, де заховався Сойка, і я буду тим, хто покаже його Змієголову. Зрозумів?
Вогонь на стінах погас удруге. Погасли навіть свічки на столі, і в кімнаті стало темно. Тільки Вогнерукий і далі був закутаний іскрами, наче вогонь горів у ньому.
Чому погляд Вогнерукого сповнює його такого сорому? Чому його серце ще досі наповнене любов’ю? Орфей заплющив очі, а коли знову розплющив їх, Вогнерукого вже не було.
Коли Орфей вийшов за двері, коридором до нього з переляканими обличчями підбігли вартові, які мали охороняти його кімнату.
— Тут був Сойка! — аж заїкалися вони. — Він складався тільки з вогню, а потім раптом розвіявся димом. Хлопчик-мізинчик пішов доповісти Змієголову.
Йолопи. Та він би їх усіх згодував жахові.
Не сердься, Орфею. Невдовзі ти приведеш Змієголову справжнього Сойку. А Вогнехідця теж пожере твій жах.
— Повідом Срібному князеві, що він має послати кілька чоловік на подвір’я під моїм вікном, — звелів Орфей вартовому. — Вони знайдуть там досить феїних гнізд, щоб наповнити ванну кров’ю.
Потім повернувся до своєї кімнати і прочитав запис про гнізда. Але крізь літери на нього дивилось обличчя Вогнерукого, неначе він жив за всіма літерами. Неначе всі вони говорили тільки про нього.
Інше ім’я
Я пишу твоє ім’я. Два приголосні. Два голосні. Твоє ім’я спонукає тебе рости, воно більше за тебе. Ти спочиваєш у кутку, спиш; твоє ім’я будить тебе. Я пишу його. Ти не можеш зватися інакше. Твоє ім’я— це абсолютно ти сам, воно має твій смак, пахне тобою. Коли назвати тебе іншим ім’ям, ти зникнеш. Я пишу його. Твоє ім’я.