Озерний замок збудували, щоб захистити від світу кількох нещасливих дітей, але що довше Мо ходив коридорами, то більше йому здавалося, наче замок чекав тільки того, щоб між своїх розмальованих стін утопити його у власній пітьмі. Вогненний вовк Вогнерукого біг попереду, наче знав шлях, і Мо йшов за ним. Він убив ще чотирьох солдатів. Замок належав Вогнехідцеві та Сойці, він читав це на їхніх обличчях, і гнів, який підсунув йому Орфей, спонукав його так часто нападати, що кров промочила його чорне вбрання. Чорнота. Його серце стало чорним від Орфеєвих слів.
«Ти мав би розпитувати їх про дорогу, замість убивати їх!» — з гіркотою думав він, нахиляючись під одвірком. Спурхнула ціла зграйка голубів. Ластівок немає. Жодної. Де Реза? Ну, де ж вона має бути? В кімнаті Змієголова, шукає книжку, яку він колись оправив, щоб урятувати її. Ластівка літає швидко, дуже швидко, а його кроки свинцеві від Орфеєвих слів.
Туди. Може, це башта, в яку заповз Змій? Саме так описав її Вогнерукий. Ще два солдати… Побачивши його, вони злякано позадкували. Вбивай їх швидше, Мо, щоб вони не закричали. Кров. Кров, червона, мов вогонь. Хіба червона барва не була раніше його улюбленою? А тепер йому погано, коли він бачить її. Він переступив убитих, узяв в одного срібно-сірий плащ, у другого шолом. Можливо, так він уникне убивств, якщо ще раз натрапить на солдатів.
Наступний коридор видавався знайомим, але ніде не було варти. Вовк побіг далі, проте Мо став перед одними дверима й розчахнув їх.
Мертві книжки. Втрачена бібліотека.
Мо опустив меч і зайшов. Іскри Вогнерукого спалахували й тут. Вони знищили в повітрі запах цвілі та гнилі.
Книжки. Він прихилив закривавлений меч до стіни, погладив рукою плямисті спинки книжок і відчув, як тягар слів на його плечах полегшав. Не Сойка, не Чарівновустий, а тільки Мортимер. Про нього Орфей не писав. Мортимер Фольхарт. Палітурник.
Мо взяв книжку до рук. Бідолашна. Вона пропаща. Взяв іншу, потім ще одну — і почув шерхіт. Рука одразу пошукала меч, і Орфеєві слова знову схопили його за серце.
Упало два стоси книжок. Поміж усіх тих надрукованих трупів просунулася рука, потім друга, без кисті. Бальбулюс.
— Ну, вони шукають тебе! — Він випростався, пальці лівої руки були замащені чорнилом. — Відколи я заповз сюди від Свистуна, жоден солдат не зайшов у ці двері. Мабуть, їх відганяв сморід. Але сьогодні двоє вже заходило. Як ти втік від них? Адже вони, безперечно, краще охороняли тебе, ніж мене!
— Вогнем і пером, — відповів Мо і прихилив меч до стіни. Він не хотів пригадувати себе. Він хотів забути Сойку, лише на кілька митей, і знайти між пергаментами і шкіряними палітурками щастя замість нещастя.
Бальбулюс стежив за його очима. Можливо, побачив у них тугу.
— Я знайшов кілька книжок, які ще можна читати. Хочеш побачити їх?
Мо прислухався до звуків назовні. Вовк сидів тихо, але йому здалося, ніби він чує голоси. Ні, вони стихли.
Лише на кілька митей.
Бальбулюс подав йому книжку, навряд чи більшу за його руку. В ній було кілька проточин, але цвіль вочевидь пощадила її. Палітурку було зроблено дуже добре. Як бракує йому пальців, щоб гортати списані сторінки. Як зголодніли його очі за словами, які поведуть його далі, а не хапатимуть його й не керуватимуть ним. Як скучили його руки за ножем, що ріже папір замість плоті.
— Що це? — прошепотів Бальбулюс.
Стало темно. Вогонь на стінах згас, і Мо вже не бачив книжки в своїх руках.
— Чарівновустий!
Мо обернувся. У дверях стояв Вогнерукий, тінь із вогненною каймою.
— Я був у Орфея. — Голос Вогнерукого змінився. Байдужість, яку лишила смерть, минула. Повернувся давній відчай, про який вони обидва вже майже забули. Вогнерукий, пропаща душа…
— Що сталося?
Вогнерукий знову виманив вогонь із пітьми і дав йому утворити між книжками клітку з заплаканою дівчиною.
Бріана. Мо побачив на обличчі Вогнерукого той самий страх, який так часто відчував і він. Плоть від його плоті. Дитина. Яке могутнє слово. Наймогутніше.
Вогнерукий тільки дивився на нього, і Мо прочитав у його очах про жах, що стереже його дитину, і ціну, за яку він може викупити її.
— Ну? — Мо прислухався. — За дверима вже стоять солдати?
— Я ще не лишив слідів.
Мо відчув страх Вогнерукого, наче тією дівчиною в клітці була Меґі, наче то її плач він бачив у вогні.
— Чого ти чекаєш? Веди їх! — промовив Мо. — Настав час, коли мої руки знову оправлятимуть книжку, дарма що ніколи не закінчать тієї роботи. Нехай вони зловлять палітурника, а не Сойку. Вони не помітять різниці. А я пошлю Сойку далеко, дуже далеко, присплю його, глибоко в тюремному льоху — разом з Орфеєвими словами.