Вогнерукий дмухнув у пітьму, і вогонь замість клітки сформував знак, який Мо зобразив на обкладинках багатьох книжок: голову єдинорога.
— Якщо така твоя воля, — сказав він тихо, — та якщо ти знову граєш роль палітурника, яка тоді роль моя?
— Рятівника своєї доньки, — відповів Мо. — Охоронця моєї дружини. Рези немає, вона шукає книжку з чистими сторінками. Допоможи їй знайти і принеси мені.
«Щоб я міг дописати кінець, — думав він. — Трьох слів досить. — І раптом йому сяйнула думка, яка змусила його засміятись у пітьмі. — Про Резу Орфей не писав нічого, жодного обов’язкового слова. А кого він ще забув?»
Повернення
Хоч хто ти і який самотній,
Твоїй фантазії дарує себе світ
Й бентежно вабить покликом
Гусиним, —
І неодмінно твоє місце визначає
Серед речей усіх.
Роксана співала знову. Для дітей, яким не давав заснути страх перед Миршавцем. Усе, що Меґі чула про її голос, виявилось правдою. Навіть дерево, здається, слухало її, і птахи на його найдальших галузках, і тварини, що жили між корінням, і зірки на темному небі. В Роксаниному голосі було багато втіхи, хоча дуже часто вона співала про щось сумне, і Меґі в кожному слові відчувала тугу за Вогнеруким.
Коли слухаєш про тугу, це втішає, якщо й твоє серце по вінця сповнене нею. Туги за сном без страху та безтурботними днями, за твердою землею під ногами, за повним шлунком, за вуличками Омбри, за матір’ю і… за батьком.
Меґі сиділа високо вгорі перед гніздом, у якому писав Феноліо, і не знала, за кого слід переживати в першу чергу: за Феноліо і Чорного Принца, або за Фарида, що разом із Батистом ішов за велетнем, або за Дорію, що знову, дарма що розбійники забороняли йому, зліз униз, щоб глянути, чи справді пішов Миршавець. Про своїх батька-матір вона намагалася не думати зовсім, але Роксана раптом затягнула пісні, яку серед усіх пісень про Сойку Меґі любила найдужче, бо в ній ішлося про те, як його з донькою ув’язнили у Сутінковому замку. То була героїчна пісня, але й вона розповідала про її батька, і саме за ним вона й тужила. «Мо! — хотілося заговорити їй до нього й покласти голову на його плече. — Як ти думаєш, велетень заніс би Феноліо до своїх дітей? Ти віриш, що він роздушив би Фарида й Батиста, якби вони спробували врятувати Принца? Скажи, а можна одним серцем любити двох хлопців? А ти бачив Резу? Як ти почуваєшся, Мо? Як ти там?»
— А Сойка вже вбив Змієголова? — тільки вчора запитала Елінор якась дитина. — А він швидко прийде, щоб урятувати нас від Миршавця?
— Звичайно! — відповіла Елінор і швидко поглянула на Меґі. «Звичайно…»
— Хлопець іще не повернувся! — почула вона ззаду, як Страшидло сказав Дерев’янці. — Може, подивитися, де він?
— Навіщо? — відповів Дерев’янка приглушеним голосом. — Він повернеться, якщо зможе. А як не зможе, то його зловили. Я певен, що вони десь унизу. Сподіваюся, Батист стерегтиметься їх, коли повернеться.
— Як він має стерегтися? — запитав у відповідь Страшидло і гірко засміявся. — Позаду велетень, спереду Миршавець, а Принц, напевне, загинув. Ми скоро заспіваємо нашої останньої пісні, і вона й наполовину не буде така гарна, як Роксанина.
Меґі обхопила обличчя руками. Не думай про це, Меґі. Просто не думай. Слухай Роксану. Мрій, що все буде добре. Що всі знову повернуться здорові: Мо, Реза, Феноліо, Чорний Принц, Фарид — і Дорія. Що робить Миршавець із полоненими? Ні, Меґі, не думай, не запитуй.
Знизу почулися голоси. Меґі нахилилася і спробувала щось роздивитися в пітьмі. Здається долинув Батистів голос. Меґі побачила полум’я, маленький вогник, але світив він яскраво. Там був Феноліо! А поряд із ним Чорний Принц, на ношах.
— Фариде! — гукнула вона вниз.
— Цс! — цитькнув Страшидло, і Меґі притисла до вуст долоню. Розбійники опустили вниз линви й сітку для Принца.
— Батисте, мерщій! — Роксанин голос звучав по-іншому, коли вона не співала. — Вони йдуть!
Більше не було потреби щось казати. Під деревами форкали коні, тріщав хмиз під численними чобітьми. Розбійники скинули вниз нові линви, дехто зліз по стовбуру вниз. З пітьми полетіли стріли. Між деревами кишіло людьми, мов срібними жучками.
— Бачите, вони чекали, щоб повернувся Батист! І то з Принцом!
А хіба Дорія не казав їм такого? Хіба не тому він знову зліз униз? І не повернувся.