Реза летіла за слугою, що ніс миску з кривавою водою в кімнату Змієголова. Червоний аж до шиї, сидів він там у срібній ванні, сапаючи й проклинаючи, і видавався таким страхітливим, що Реза ще більше злякалася за Мо. Яка помста може дорівнятися до таких страждань?
Хлопчик-мізинчик озирнувся, коли вона пурхнула на шафу коло дверей, але вона вчасно пригнулася. Бути маленькою — іноді дуже практична річ. На стінах горіли іскри Вогнерукого. Троє солдатів збивали їх мокрими рушниками, а Змієголов притискав закривавлену руку до зболених очей. Поряд із ванною стояв його онук, склавши руки на грудях, наче міг таким чином захиститися від кепського дідового настрою. Що за худе і мале хлопчисько, гарне, як батько, і тендітне, як мати. Проте, на відміну від Віоланти, що була викапаним батьком, Якопо анітрохи не був схожий на діда, хоча наслідував кожен його жест.
— Вона нічого не робила. — Він випнув підборіддя. Цей жест він перейняв у матері, хоча, можливо, і не здогадувався про це.
— Невже? І хто ж тоді допоміг Сойці, як не твоя мати?
Слуга вилив миску на спину Змієголову. Резу знудило, коли вона побачила, як тече кров по білій шиї. Навіть Якопо дивився на діда з сумішшю жаху та огиди — і швидко відвернувся, коли Змієголов застукав його на цьому.
— Атож, дивися на мене! — гримнув він на онука. — Твоя мати допомогла чоловікові, що заподіяв мені це.
— Вона нічого не робила. Сойка вилетів! Усі кажуть, що він уміє літати. І що він невразливий.
Змієголов засміявся й розкашлявся, аж йому забило дух.
— Невразливий? Я покажу тобі, який він невразливий, коли знову зловлю його. Я дам тобі ножа і ти сам зможеш спробувати.
— Ти не зловиш його.
Змієголов ляснув рукою по крові у ванні, і світла курточка Якопо зачервонилася.
— Іди. Ти стаєш дедалі більше схожий на свою матір.
Якопо, здається, думав, добре це чи погано.
Де книжка з чистими сторінками? Реза озирнулася. Скрині, скинутий одяг на одному стільці, безладне ліжко. Змієголов спав погано. Де він ховає її? Його життя залежить від книжки, його безсмертне життя. Реза шукала якоїсь скриньки, можливо, коштовної тканини, в яку він загорнув її, дарма що вона гниє і смердить… Раптом у кімнаті стало темно, так темно, що лишилися тільки звуки: плюскіт кривавої води, віддих солдатів, переляканий голос Якопо:
— Що це?
Вогнерукові іскри згасали, і то так раптово, ніби їх злизав хто зі стін, і тоді, коли Вогнерукий вів її та Мо від тюремного льоху. Реза відчула, що пташине серце в її грудях закалатало ще швидше, ніж завжди. Що сталося? Напевне, щось сталося, і, мабуть, нічого доброго.
Котрийсь солдат запалив смолоскип і прикрив полум’я рукою, щоб не засліпити свого пана.
— Ну, нарешті! — В голосі Змієголова можна було відчути водночас і полегкість, і приголомшеність. Він кивнув служникам, і вони знову заходилися поливати його сверблячу шкіру. Де вони наловили стільки фей? Адже тепер вони сплять.
Двері розчинилися, наче сюжет сам хотів дати відповідь, і ввійшов Орфей.
— Ну? — запитав він, низько вклонившись. — Чи досить вам фей, ваша високосте? Чи, може, вам ще їх створити?
— Для першого разу досить. — Змієголов набрав у пригорщу червоної води й занурив туди обличчя. — Ти якось пов’язаний із тим, що вогонь погас?
— Чи я пов’язаний із цим? — Орфей так самовдоволено засміявся, що Резі хотілося спурхнути і розклювати йому дзьобом бліде обличчя. — Хай там як, — розповідав він далі, — я переконав Вогнехідця стати на наш бік.
Ні, такого не може бути. Він бреше.
Пташка, якою стала Реза, зловила муху, і Якопо глянув угору. Втягни голову, Резо, дарма що темно. Якби ж тільки пір’їни на грудях і горлі не були такі білі!
— Добре! Але, сподіваюся, ти не пообіцяв йому за це ніякої винагороди! — Змієголов глибоко занурився в криваву воду. — Він зробив мене посміховиськом перед моїми людьми. Я хочу бачити його мертвим, і цього разу без вороття. Але це може почекати. А що з Сойкою?
— Вогнеходець приведе нас до нього. Без ніякої винагороди. — Ці слова були досить страшні, але краса Орфеєвого голосу робила їх ще страшнішими. — Він лишить вогненний слід. Твоїм солдатам треба буде тільки піти по ньому.
Ні. Ні. Реза затремтіла. Він не зрадить його знову. Ні.
Притлумлений крик вирвався з її пташиних грудей, і Якопо знову глянув угору. Та навіть помітивши її, він побачив би тільки тремтячу ластівку, що заблукала в похмурому світі людей.
— Чи все готове, щоб Сойка одразу міг узятися до роботи? — запитав Орфей. — Що раніше він виконає її, то раніше я зможу вбити його для вас.