— Фариде, — сказав якось Феноліо, — дай нам побачити, що каже вогонь про Сойку, і тоді ми вже доведемо цей сюжет до кінця, і то до щасливого кінця.
— Може, велетня треба послати до Сойки? — припустив Шовкун. Роксана вирізала йому стрілу з руки, а його язик обважнів від вина, яким напоїли його, щоб угамувати біль. Миршавець лишив кілька міхів вина, харчі, ковдри, зброю і коней без вершників.
— Хіба ти забув, де Сойка? — запитав Чорний Принц. Меґі була страшенно рада, що він живий. — Жоден велетень не зможе перебрести Чорне озеро. Дарма що раніше вони залюбки задивлялися в його води.
Ні, так просто не може бути.
— Ходімо, Меґі, запитаємо вогонь, — запросив Фарид, але Меґі не наважувалася відпустити руку Дорії.
— Іди. Я побуду коло нього, — сказала Мінерва, а Феноліо прошепотів:
— Не побивайся так! Хлопець, звичайно, прокинеться. Невже ти забула, що я казав тобі? Його сюжет тільки-но починається!
Але бліде обличчя Дорії не давало підстав для віри в одужання.
Гілка, на якій став навколішки Фарид, щоб викликати вогонь, була не менш широка, ніж вулиця перед брамою садка Елінор. Поки Меґі сиділа навпочіпки коло Фарида, Феноліо несхвально подивився на дітей угорі, що сиділи над ним на гіллі й спостерігали заснулого велетня.
— Ану приберіть! — гукнув він їм, показуючи на соснові шишки в маленьких руках. — Перший, хто з вас кине шишки у велетня, полетить услід. Присягаюся вам!
— Коли-небудь хтось із них кине, і що тоді? — запитав Фарид, обережно насипаючи трохи попелу на дерев’яну шкіру дерева. Його лишалося вже не дуже багато, хоч як ретельно він щоразу збирав його. — Що зробить велетень, коли знову прокинеться?
— Кат його зна, — пробурмотів Феноліо й трохи занепокоєно глянув униз. — Не думаю, що бідолашній Роксані довіку доведеться присипляти його співом.
До них підійшов Чорний Принц, поки що його ще підтримував Батист. Обидва мовчки сіли поряд із Меґі. Вогонь цього дня видавався сонним. Хоч як Фарид вабив його й лестив йому, час тягнувся безкінечно довго, аж поки попіл нарешті спалахнув. Велетень замугикав щось крізь сон. Проноза з пійманою пташкою в пащі скочив Фаридові на коліна, і зрештою з’явилася картина: Вогнерукий на подвір’ї серед великих кліток. В одній з них плакала дівчина. Бріана. Між нею і батьком стояла чорна постать.
— Жах! — прошепотів Батист. Меґі злякано подивилася на нього. Ця картина розтанула в сірому димі, і в серці полум’я з’явилася друга. Фарид узяв Меґі за руку, а Батист тихо лайнувся. Мо. Він був прикутий до столу. Коло нього стояв Свистун. І Змієголов. Його розбухле обличчя видавалося ще страшнішим, ніж тоді, коли Меґі бачила його у своїх найтяжчих сновиддях. На столі лежали шкіра і чистий папір.
— Він зшиває йому ще одну книжку з чистими сторінками! — прошепотіла Меґі. — Що це означає? — Вона перелякано глянула на Феноліо.
— Меґі! — Фарид ще раз привернув її увагу до вогню. З полум’я постали літери — вогненні літери, які сформували слова.
— Хай йому біс, що це? — скрикнув Феноліо. — Хто їх написав?
Слова відлетіли вбік і погасли між гіллям, перше ніж хтось устиг прочитати їх. Проте вогонь відповів Феноліо на його запитання. В полум’ї з’явилося бліде кругле обличчя з круглими, мов друга пара очей, скельцями окулярів.
— Орфей! — прошепотів Фарид.
Вогонь погас. Він повернувся в попіл, наче в своє гніздо, але кілька вогненних слів ще висіли в повітрі. «Сойка… страх… зламав… умирає…»
— Що це означає? — запитав Чорний Принц?
— Довго розповідати, Принце! — втомлено відповів Феноліо. — І, боюся, кінець цього сюжету допише не той, хто мусить.
Палітурник
Ніхто з нас не був автором: адже кулак — щось більше за суму пальців.
Фальцювати. Різати. Папір був кращий, ніж минулого разу. Мо пучками намацував волокна на вибіленій поверхні, проводив уздовж країв, шукав спогадів. І вони прийшли, наповнили йому серце та мозок тисячами образів, тисячами забутих днів. Запах клею знову повернув його в місця, де він опинявся сам з якоюсь хворою книжкою, а знайомі рухи дали йому змогу знову відчути задоволення, яке він відчував щоразу, коли давав якійсь книжці нове життя і принаймні на певний період рятував її красу від гострих зубів часу. Мо забув, як він заспокоювався, коли руки робили свою роботу. Фальцювати, різати, протягувати нитки крізь папір. Мортимер. Атож, він повернувся: Мортимер, палітурник, чий ніж мав бути гострим не тому, щоб краще вбивати; слова не загрожували йому, бо він тільки викроював для них нову одяганку.