— Сойко, ти тягнеш час.
Голос Свистуна знову повернув його в залу з тисячею вікон.
Мортимере, не піддавайся. Просто уявляй собі, ніби Срібноносий і далі лишається в своїй книжці, що він не більше, ніж голос, який лине від літер. Сойки тут немає. Орфеєві слова мають шукати його в іншому місці.
— Ти знаєш, що помреш, коли закінчиш. Тому ти такий повільний, правда? — Свистун із такою силою стусонув Мо рукою в рукавичці межи плечі, що він мало не порізав собі руку, і Сойка повернувся та уявив собі, як лезо, що різало папір, увійде Свистунові в груди.
Мо примусив себе відкласти ніж убік і взяти наступний аркуш, шукаючи спокою в стосі склеєного білого паперу.
Свистун мав слушність. Він тягнув час, але не тому, що боявся смерті, а тому, що ця книжка ніколи не мала бути готова, і кожен рух лише сприяв поверненню людини, яку Орфеєві слова вже не зобов’яжуть. Мо тепер навряд чи відчував їх — увесь відчай, що в темному льоху краяв йому серце, всю лють і безнадійність… Вони зблідли, наче його руки омили від них серце.
А що станеться, коли Вогнерукий і Реза не знайдуть першої книжки з чистими сторінками? Що, коли жах проковтне Бріану та її батька? Невже він тоді вічно стоятиме в цій залі і зшиватиме чисті сторінки? Не вічно, Мо. Ти не безсмертний. На щастя.
Свистун уб’є його. Він чекає цієї миті, відколи вони зустрілися вперше в Сутінковому замку. І шпільмани оспівають смерть Сойки, а не Мортимера Фольхарта. Але що станеться з Резою і ненародженою дитиною? А з Меґі? Не думай, Мортимере. Ріж, фальцюй, зшивай, тягни час, навіть якщо не знаєш, навіщо він тобі. Реза, коли його вб’ють, може вилетіти звідси і знайти Меґі. Меґі…
Благаю вас! Не забирайте життя моєї доньки! — молив він усім серцем білих жінок. — Я піду з вами, але лишіть Меґі тут. Її життя тільки-но починається, дарма що вона ще не знає, в якому світі житиме.
Різати, фальцювати, зшивати — на чистому папері йому ввижалося обличчя Меґі. Він майже вірив, ніби відчуває її поряд із собою, як і тоді, в кімнаті Сутінкового замку, в тій самій кімнаті, де жила й Віолантина мати. Віоланта… Вони вкинули її до якогось льоху. Мо достеменно знав, що найбільше лякає її там: що пітьма забере в неї навіть ті нечисленні речі, які вона ще може бачити. Вона, Змієва донька, і досі зворушувала його, і він охоче допоміг би їй, але Сойка мав спати.
Для нього запалили аж чотири смолоскипи. Вони давали небагато світла, але це було краще, ніж нічого. Ланцюги аж ніяк не полегшували праці. Їхній брязкіт нагадував під час кожного руху, що він не у своїй майстерні в садку Елінор.
Двері відчинилися.
— Ну, будь ласка! — пролунав Орфеїв голос у порожній залі. — Ця роль пасує тобі набагато краще! Як той дурень Феноліо спромігся перетворити палітурника на розбійника?
Тріумфально засміявшись, Орфей зупинився перед Мо, саме на такій відстані, щоб його не дістав ніж. Авжеж, про таке Орфей дбав. Його віддих відгонив, як і завжди, чимось солоденьким.
— Ти мав би знати, що Вогнерукий коли-небудь зрадить тебе. Він зраджує кожного. Повір, я знаю, що кажу. Це роль, яку він грає найкраще. Ти, певне, не вмієш добирати собі помічників.
Мо взяв шкіру, яку гадав пустити на обкладинку. Вона була червонувата, як і в першої книжки.
— Ох, ти вже не розмовляєш зі мною! Що ж, зрозуміло. — Орфей ніколи не видавався щасливішим.
— Чотириокий, нехай він працює! Чи, може, розповісти Змієголову, що йому доведеться трохи довше побути у своїй сверблячій шкурі, бо ти прийшов побазікати? — Свистунів голос лунав ще глухіше, ніж звичайно. Орфей не вмів заводити собі друзів.
— Свистуне, не забувай: твій пан саме мені завдячує, що дуже скоро позбудеться тієї шкури! — відповів він знудженим голосом. — Якщо я добре пригадую, твоє вміння переконувати не дуже вплинуло на нашого приятеля-палітурника.
Ага, вони обидва сперечаються за найкраще місце коло Змія. Поки що в Орфея, здається, кращі карти, але можливо, ситуацію можна змінити.