Якби ж він міг витягти її звідти, як Вогнеходець витяг Сойку!
— Орфей… — почав говорити він, але один з вартових схопив його за карк і підняв угору.
— Досить балачок! — наказав він. — Щезни.
Якопо спробував вивільнитись, але марно.
— Випустіть її! — кричав він солдатам, б’ючи кулачками в закриті панцером груди. — Випустіть її! Негайно!
Але солдат лише сміявся.
— Ти чуєш? — звернувся він до другого вартового. — Дивися, коротуне, щоб і тебе скоро не вкинули до ями. Твій дід тепер має сина. Тому онука він не дуже цінує, надто коли то хлопець Козимо, а його мати злигалася з Сойкою.
Солдат так брутально пхнув Якопо, що той упав, і хлопчикові хотілося, щоб і він або вмів пускати вогонь із рук, як Вогнеходець, або перебив їх усіх мечем, як Сойка, що вже не одного вбив.
— Якопо! — долинув знизу материн голос, та коли він знову хотів підійти до краю провалля, солдати загородили йому шлях.
— Щезни нарешті! — крикнув йому один з них. — А то я скажу Чотириокому, щоб він згодував тебе жахові. Ти, безперечно, не такий жилавий, як книжковий ілюстратор, якого лишили для нього.
Якопо щосили копнув його ногою в коліно і втік, перше ніж другий вартовий схопив хлопця.
Коридори, якими він біг, були такі темні, що він бачив у затінених закутках тисячі страхіть. Як було добре, коли всюди на стінах вигравав вогонь, набагато краще, ніж тепер. Куди? Куди йому йти тепер? У кімнату, де його замикали з матір’ю? Ні, там були жуки, що заповзали в ніс і вуха. Їх прислав їм Орфей. Він сам розповів про це і сміявся. Якопо вже тричі перевдягався, щоб звільнитися від них, але й досі відчував їх, і то всюди.
Може, треба побігти до клітки, де сидить Бріана? Але ні, перед нею чатує кошмар. Якопо сів навпочіпки на кам’яну підлогу й затулив обличчя руками. Він хотів послати їх усіх під три чорти — і Орфея, і Свистуна, і свого діда. Він хотів стати таким, як Сойка і Чорний Принц, і тоді вбити їх усіх. Усіх. Щоб уже не сміялися. І тоді він сяде на трон Омбри й нападе на Сутінковий замок, як учинив колись його дід. А він розграбує його й забере все срібло до Омбри, і шпільмани співатимуть про нього пісень. Він накаже їм щодня давати вистави в замку, тільки для нього, а Вогнеходець напише його ім’я на небесах, мати вклонятиметься йому, а він візьме собі дружину — таку ж вродливу, як Бріана…
Якопо, сидячи в пітьмі, що захищала очі його діда, яскраво й виразно бачив це все перед очима, — не менш виразно, ніж картини, які намалював для нього Бальбулюс.
Книжка про нього. Про Якопо. Не менш розкішна, ніж книжка про Сойку. Не з чистими сторінками і не така гнила, як…
Якопо підвів голову.
Книжка з чистими сторінками…
Атож. Чом би й ні? Отак вони напевне забудуть про сміх.
Якопо підвівся. Це ж так легко. Його дід не одразу помітить, що її немає. Ще краще, він поставить замість неї якусь іншу. Тільки яку?
Хлопчик обхопив руками тремтячі коліна.
Його книжки забрав собі Орфей, а також і материні книжки. Але в цьому замку ще є книжки, хворі, як і дідова книжка, в кімнаті, де зловили Сойку.
До бібліотеки був далекий шлях, і Якопо кілька разів збивався з дороги, але зрештою шлях йому підказали запах цвілі — той самий запах, яким тхнуло й від діда, — і закіптюжений слід, ледве помітний у світлі смолоскипа, слід, яким Вогнеходець виказав Сойку. Навіщо він зрадив його? За гроші, як і Ворон? Що він хотів собі купити за них? Замок? Дружину? Коня?
«Якопо, довіряй своїм друзям ще менше, ніж ворогам! — завжди повчав його дід. — Такої речі, як друг, не існує. Для князя — ні». Раніше дід часто розмовляв із ним, але ті часи давно вже минулися. «Він, Якопо, тепер має сина!»
Якопо взяв собі книжку, не дуже велику, бо й книжка з чистими сторінками теж була не дуже велика, і запхав за пазуху.
Перед дідовою кімнатою стояло двоє вартових. Отже, дід повернувся від Сойки. Може, вже вбив його? Ні. Нова книжка, безперечно, ще не готова. Книжку роблять довго, про це він знав від Бальбулюса. Та коли книжка буде готова, дід змусить Сойку кричати, а матір видасть заміж за Чотириокого або лишить у льоху, щоб вона там розбилася в друзки. А його забере з собою до Сутінкового замку.
Якопо поправив одяг і стер сльози з очей. Він не помітив, коли вони з’явилися. Через них усе розпливалося — і вартові, і їхні смолоскипи. Дурні. Сльози дурні.
— Я хочу до діда!
Як злостиво вони заусміхалися! Сойка вб’є їх усіх! Усіх!
— Він спить. Щезни.
— Йолопе, він не може заснути! — пронизливо крикнув Якопо. Ще кілька місяців тому він затупотів би ногами, але вже збагнув, що це не дуже ефективний засіб. — Мене послав Хлопчик-мізинчик. Я маю принести йому його снодійне.