Вартові невпевнено перезирнулися. На щастя, він розумніший за них усіх. Набагато розумніший.
— Гаразд, заходь! — буркнув один. — Але лихо тобі, якщо ти протуркаєш йому вуха через матір. Тоді я власноруч укину тебе до неї в яму, зрозумів?
«Ти вже труп! — подумав Якопо, проминаючи його. — Труп, труп, труп. Невже ти ще не знаєш цього? Авжеж. Ну, гаразд!»
— Чого ти хочеш? — Дід сидів на ліжку, двоє слуг змивали йому з ніг феїну кров. Його повіки були важкі від макового соку, який він пив, коли хотів спати. І чого б йому не спати? Сойку піймано, і він знову зашиває йому смерть у книжку.
— Що ти зробиш із Сойкою, коли він скінчить книжку? — Якопо достеменно знав, про що найбільше любить розповідати дід.
Змієголов засміявся й нетерпляче махнув слугам рукою, щоб вони вийшли. Вклоняючись безліч разів, вони позадкували до дверей.
— Мабуть, ти вдався таки в мене, дарма що схожий на свого батька. — Змієголов, крекчучи, впав на бік. — А що ти спершу зробив би з ним? — Дідів язик був важкий, як і повіки.
— Не знаю. Може, вирвав би нігті?
Якопо підійшов до ліжка. Ось вона, подушка, яку Змієголов завжди тягав із собою. Щоб підтримувати свою хвору плоть, казали всі. Але Якопо знав краще. Він уже часто бачив, як дід стромляв пальці під важку тканину, щоб намацати пальцями шкіру. Одного разу він навіть добачив залиту кров’ю оправу. Ніхто не зважав на те, що бачить дитина. Навіть Змієголов, що не довіряв нікому, крім себе.
— Нігті? Ох, це і справді боляче. Сподіваюся, мій син матиме такі самі думки, коли досягне такого віку, як ти. Хоча — навіщо мати сина, якщо ти безсмертний? Я часто запитую себе про це. Навіщо мати дружину? Або доньку?..
Останні слова навряд чи можна було розібрати. Змієголов роззявив рота й захропів. Повіки, як у ящірки, заплющились, а ліва рука схопилася за подушку, в якій крилася його смерть. Але Якопо мав маленькі вправні руки. Їх годі було порівняти з руками діда. Він обережно розпустив зав’язки, що тримали тканину, запхав пальці всередину подушки й дістав книжку, книжку з чистими сторінками, хоча їх, власне, годилося б називати гнилими. Дід повернув голову уві сні й захропів ще дужче. Якопо дістав з-за пазухи книжку, принесену з кімнати хворих книжок, і поклав її замість її гнилого близнюка.
— Дід спить, — сказав він вартовим, коли вийшов з кімнати. — І стережіться будити його, інакше він повириває вам нігті.
Жах
Чого має боятися той, хто не боїться смерті?
Реза полетіла геть, до зали з тисячею вікон, до Чарівновустого.
— Резо! Пташка вже ніколи не полишить тебе! — застеріг її Вогнерукий, але вона все одно запхала собі зерна в рот.
Довелося докласти багато зусиль, щоб вивести її з кімнати до того, як повернувся Срібний князь. Розпач на її обличчі краяв Вогнерукому серце. Вони не знайшли книжки з чистими сторінками, і обоє знали, що це означає: помре не Змієголов, а Сойка від руки або Свистуна, або Хлопчика-мізинчика, або білих жінок, бо він не зміг сплатити ціну, яку вимагала Смерть за його життя.
Реза полетіла до Чарівновустого тільки тому, щоб він не вмирав на самоті. Чи, може, ще сподівалася, що його врятує якесь диво? Можливо. Вогнерукий не розповідав їй, що Смерть знову забере його, — а потім його доньку.
— Якщо не знайдеш книжки, — шепнув йому Чарівновустий до того, як послав його прокладати вогненний слід для Свистуна, — тоді принаймні спробуймо врятувати нашу доньку.
Нашу доньку… Вогнерукий знав, де можна знайти Бріану, але як він захистить Меґі від Свистуна чи навіть від білих жінок?
Звичайно, Свистунові люди намагалися затримати Вогнерукого, коли він привів їх до Сойки, але втекти від них було легко. Вони й досі шукали його, але пітьма в замку не тільки була добром для очей Змієголова, а й приховувала його ворогів.
Орфей, здається, був дуже впевнений, що його чорного пса досить для охорони Бріани. Біля клітки, де вона сиділа, горіло два смолоскипи, а вона так зіщулилася в ній, що скидалася на пійману пташку. Проте жоден солдат не охороняв її. Справжній охоронець чигав десь у затінку, там, куди не доходило світло смолоскипів.
Як Орфеєві пощастило приборкати його?
— Не забувай, він вичитав його з книжки, — казав Чарівновустий. — То була книжка для дітей, але я не певен, що з цієї причини Феноліо зробив жах лагіднішим. Проте його створено зі слів, і, гадаю, Орфей скористався словами й для того, щоб зробити його покірним. Лише кілька переставлених слів, кілька трохи перекручених речень — і нічне жаховисько стало слухняним песиком.