Жах забіг у тінь і розвіявся, мов дим. Лишився тільки холод, але вогонь пожер і його, а Вогнерукий став навколішки, і відчував, як його полишає страждання, що пережило навіть смерть, і хотів бачити коло себе Фарида. Він так сильно прагнув цього, що на кілька митей забув, де він.
— Батьку! — прошепотіла Бріана крізь вогонь.
Чи коли-небудь вона називала його так? Авжеж, давніше. Але чи був він тоді таким самим?
Штаби клітки зігнулися в гарячих руках Вогнерукого. Він не смів торкнутися Бріани, бо відчував у собі надто великий вогонь. Наближалися кроки, важкі квапливі кроки. Бігли солдати, приваблені криком жаху. Але не встигли вони добігти до клітки, як Вогнерукого і Бріану вже поглинула пітьма, і солдати марно шукали свого чорного сторожа.
Другий бік
Сторінку з книжки видерла і розірвала навпіл.
А потім цілий розділ.
Невдовзі під її ногами і навколо
Лягли уривки слів… Навіщо ті слова?
Сказала потім гучно в жовтогарячому просторі:
— Навіщо ті слова?
Чорний Принц і досі перебував під Роксаниною опікою. Вона мала так накласти шини на його пошкоджену ногу, щоб він міг бігти. Бігти аж до Озерного замку.
— Ми ще маємо час, — казала йому Меґі, дарма що серце підганяло її. Адже Мо, безперечно, зшиватиме цю книжку з чистими сторінками так само довго, як і в Сутінковому замку.
Чорний Принц хотів вирушити майже з усіма своїми людьми, щоб допомогти Сойці. Проте без Елінор та Меґі.
— Я був змушений пообіцяти твоєму батькові, що ти і твоя мати будете в безпечному місці, — пояснював він, — і щодо матері я вже не дотримав обіцянки. Тож я хочу дотримати її принаймні щодо тебе. Хіба ти не обіцяла йому того самого?
Ні. Вона не обіцяла. І тому вирушить. Хоча їй крається серце, що доведеться лишити Дорію самого. Він іще й досі не прокинувся, проте з ним розмовлятиме Даріус. І Елінор. А вона повернеться. А може, ні?..
З нею піде Фарид. Він викликатиме вогонь, коли по дорозі ставатиме надто холодно. Меґі зцупила трохи в’яленого м’яса й набрала води в одну з Батистових шкіряних фляг. Як Чорний Принц міг думати, що вона лишиться, якщо їй і досі стояли перед очима вогненні слова? Як він міг думати, що вона дасть своєму батьку помирати, наче то інший, зовсім інший сюжет?
— Але ж Меґі! Чорний Принц нічого не знає про слова! — казав їй Феноліо. — І нічогісінько не знає про те, що виробляє Орфей! — А Феноліо знав і все-таки, як і Принц, не хотів, щоб вона йшла. — Ти хочеш, щоб із тобою сталося те саме, що і з твоєю матір’ю? Ніхто не знає, де вона! Ні, ти мусиш лишитися. Ми допоможемо твоєму батьку по-своєму. Я писатиму день і ніч, обіцяю тобі. Але якщо ти не лишишся тут, щоб читати, яка тоді користь із того письма?
Лишитися. Чекати. Ні. Таке не для неї. Вона піде потай, як Реза, і ніде не заблукає… Вона вже й так забагато чекала. Даріус прочитає, якщо Феноліо спаде якась думка, — адже Даріус, безперечно, міг би прочитати про велетня, — а за дітьми дивилися б Батист і Елінор, Роксана й Феноліо. А Мо самотній, страшенно самотній. Вона потрібна йому. Вона завжди потрібна йому.
Елінор тихо хропіла. Даріус спав поряд із нею, між Мінервиних дітей. Меґі ворушилася так тихенько, як давало змогу сплетене з гілля гніздо, взяла курточку, черевики й рюкзак, що завжди нагадував їй про інший світ.
— Ти готова? — показався в круглих дверях Фарид. — Невдовзі розвидниться.
Меґі кивнула головою й відвернулася, коли він прикипів до неї очима, великими, як у дитини.
Коло сонних людей стояла біла жінка й дивилася на Меґі.
Вона тримала в руці наче паличку — короткий, списаний шматок крейди — і вимогливо простягла Фаридові одну зі свічок, які Елінор принесла з Омбри. Фарид, мов сновида, підступив до білої жінки і, шепнувши, запалив ґніт. Біла жінка занурила крейду в полум’я й почала писати на аркуші паперу, на якому Меґі, коли велетень забрав Феноліо, марно намагалася дописати для батька щасливий кінець… Біла жінка писала й писала. Тим часом Мінерва уві сні шепотіла ім’я свого небіжчика чоловіка, Елінор повернулася на другий бік, а Деспіна обняла брата. У мережива гнізда задув вітер і мало не погасив свічку. Зрештою біла жінка підвелася, ще раз глянула на Меґі і зникла, немов її звіяв вітер.
Коли вона пішла, Фарид полегшено зітхнув і притулився обличчям до кіс Меґі. Але дівчина лагідно відсунула його й нахилилася над аркушем, на якому писала біла жінка.
— Ти вмієш читати? — прошепотів Фарид.
Меґі кивнула головою.
— Іди до Чорного Принца і скажи, що він може поберегти свою ногу, — тихо проказала вона. — Ми всі лишаємося тут. Пісню про Сойку вже написано.