Свистун глянув у його бік. Подивився на розгорнуту книжку. Мо приховав крейду в кулаці.
Ластівка розправила крила. Вона хотіла допомогти йому. Резо, ні! Але пташка підскочила і пролетіла в Свистуна над головою.
— Я вже бачив цю пташку! — крикнув Якопо. — В дідовій кімнаті.
— Справді? — Свистун глянув на карниз, де сіла ластівка, і взяв в одного з солдатів арбалет.
Ні, Резо, лети!
Ще одне слово, але Мо не бачив нічого, крім малої пташки.
Свистун вистрелив, і ластівка спурхнула. Стріла не влучила, і пташка полетіла Свистунові просто в обличчя.
Мо, пиши! Він притис крейду до напоєного кров’ю паперу.
Свистун замахнувся на ластівку, срібний ніс зірвався йому з обличчя.
СМЕРТЬ.
Біла ніч
Бідолашний король навряд чи міг дихати, здавалося, ніби в нього сидить щось у грудях; він розплющив очі й побачив, що до нього прийшла смерть. Навколо нього на складках балдахіна з'являлися дивовижні голови, деякі просто страхітливі, інші гарненькі й милі: то все були добрі й лихі вчинки короля, які дивились на нього, тепер, коли на його серце вже насідала смерть.
Змієголов замерзав. Він замерзав навіть уві сні, хоча міцно притис подушку до зболених грудей, подушку, де лежала книжка, що захищала його від вічного холоду. Навіть важкі мрії, спричинені маковим соком, не могли зігріти його, мрії про муки, яких він заподіє Сойці. Колись у цьому замку мріяли тільки про любов. Але хіба любов і муки не пов’язані тісно між собою? Хіба любов, яку він знайшов у цьому замку, зрештою не завдала йому таких самих мук, як і його гнила плоть?
Атож, Змієголов замерзав. Навіть його мрії, здається, вкривав іній. Він розплющив очі, і розмальовані стіни дивилися на нього очима Віолантиної матері. Клятий маковий сік. Проклятий замок. Чому знову повернувся вогонь? Змієголов застогнав і притис руки до очей, але іскри, здається, горіли й під повіками.
Червоне. Червоне і золоте. Світло гостре, мов лезо ножа, а з вогню почувся шепіт, шепіт, якого він боявся, відколи вперше почув його коло вмирущої людини. Затремтівши, Змієголов подивився крізь розбухлі пальці. Ні. Ні, такого не може бути. То мак забив йому памороки, більш нічого. Він побачив одразу чотирьох, що стояли довкола ліжка, білі, мов сніг, ні, ще біліші, і шепотіли йому ім’я, з яким він народився. Знову і знову, наче хотіли нагадати, що він не завжди мав на собі шкуру змії.
Це тільки маковий сік, тільки маковий сік.
Змієголов запхав тремтячу руку в подушку, хотів витягти книжку, щоб пригорнути її до себе, але вони своїми білими пальцями вже схопили його за груди.
Як вони дивилися на нього! Очима всіх небіжчиків, яких він послав на той світ.
А потім ще раз прошепотіли його ім’я.
І серце Змієголова зупинилося.
До кінця
— Я створив! — крикнув Бог. Потім глянув угору на шпака й показав пальцем на диво, що зникало: — Я створив її. Я зробив ластівку!
Біла жінка з’явилася, тільки-но Мо закрив напоєну кров’ю книжку. Свистун, побачивши її, забув про ластівку, а Віолантин син сховався під стіл, до якого був прикутий Мо. Але донька Смерті прийшла не забрати Сойку, а визволити його, і Реза побачила полегкість на обличчі Мо.
Цієї миті він забув про це. Навіть це побачила Реза. Можливо, він сподівався якусь мить, що нарешті довів сюжет до кінця. Але Свистун не вмер разом зі своїм господарем. На кілька неоціненних митей його скував страх, але білі жінки, зникнувши, забрали з собою і страх, і Реза ще раз розправила крила. Полетівши до Свистуна, вона виплюнула зерна, щоб знову мати руки, які допомагають, ноги, які вміють бігати. Але пташка не хотіла піддаватися, тож на кам’яні плити поряд з обома чоловіками вона приземлилася на кігтики.
Мо злякано глянув на неї, і, перше ніж вона зрозуміла, яку небезпеку накликала на нього, Свистун уже намотав на руку ланцюги, якими Мо був прикутий до столу. Коли він смикнув за них, Мо впав навколішки, але й далі не випускав ножа, яким розрізав папір. Але що міг удіяти ніж палітурника проти меча або арбалета?
Реза пурхнула на стіл. Вона аж душилася, розпачливо сподіваючись, що, можливо, ще одна насінина застрягла в неї під язиком, але перната в’язниця не випускала її, а Свистун удруге шарпнув за ланцюги.
— Цього разу твій блідий янгол швидко розпрощався з тобою! — глузував він. — Чому він не розбив твоїх кайданів? Але не переживай. Ти в нас помиратимеш так довго, що твої білі подружки невдовзі повернуться. А тепер берися до роботи!