Скляний чоловічок поклав гілочку, якою мішав чорнило, і перелякано подивився на нього:
— Але ж… але ж, пане! Я це знаю дороги!
— Не вдавай такого дурня, а то я запитаю жаха, чи не хоче він для переміни з’їсти скляного чоловічка! Іди спершу праворуч, а потім увесь час прямо. Запитуй вартових по дорозі!
Айзенґлянц, засмутившись, пішов за двері. Дурне створіння! Феноліо мав би вигадати якогось не такого сміховинного помічника для письма. Але в цьому й полягала проблема цього світу — у своєму серці він був дитиною. Чому він сам так любив читати цю книжку, як був дитиною? Саме через те! Але ж він тепер уже дорослий, тож і світові пора подорослішати.
Ще одне речення — і знову враження, ніби слова завмирають ще до того, як він вимовив їх. Хай йому біс!
Відчуваючи, що в голові паморочиться від люті, Орфей схопив каламар і хотів жбурнути його в розмальовану стіну, як раптом з-за дверей у його кімнату долинули крики й галас. Орфей поставив каламар назад на стіл і прислухався. Що це? Відчинив двері й визирнув у коридор. Коло дверей Змієголова вже не стояло варти, а двоє слуг пробігли повз нього несамовито, мов кури з відрубаними головами! Що в біса коїться? І чому на стінах знову виграє вогонь Вогнерукого?
Орфей заквапився в коридор і зупинився перед кімнатою Змієголова. Двері було відчинено, а Змієголов лежав мертвий на ліжку, так широко розплющивши очі, що неважко було здогадатися, кого він бачив наостанку.
Орфей несамохіть озирнувся, перше ніж підійти до ліжка, але білі жінки, звичайно, вже пішли. Вони отримали давно пожадану здобич. Але як? Як?
— Ну, ти, Чотириокий, маєш шукати собі нового господаря! — Завіса ліжка відхилилася і вийшов Хлопчик-мізинчик, по-яструбиному всміхнувшись йому. На його худій руці Орфей побачив персня, яким Змієголов ставив печаті на своїх смертних вироках. Хлопчик-мізинчик забрав і його меч.
— Сподіваюся, від смороду можна буде випрати! — довірливо прошепотів він Орфеєві, кидаючи собі на плечі важкий оксамитний плащ колишнього пана, і вийшов у коридор, де на стінах шепотів вогонь Вогнерукого.
А Орфей стояв і відчував, як по носі йому котяться сльози. Все пропало, він поставив не на ту карту, даремно терпів сморід гнилого князя, даремно гнув спину перед ним і марнував свій час у цьому похмурому замку! Не він, а Феноліо дописав останню пісню. Бо хто, як не він, міг дописати її? І Сойка, мабуть, знову герой, а він негідник. Ні, гірше! Він програв, він сміховинна постать!
Орфей плюнув у застигле обличчя Змієголова й подався до своєї кімнати, де на столі й далі лежали непотрібні слова. Затремтівши з люті, він узяв каламар і полив чорнилом усе написане.
— Пане! Пане! Ви чули? — засапавшись, з’явився в дверях скляний чоловічок. А він швиденько збігав на своїх павучих ногах, тут годі заперечити.
— Авжеж, Змієголов мертвий, я знаю! А що з Сойкою?
— Вони б’ються! Свистун і він.
— Ага. Що ж, можливо, Срібноносий ще проковтне його. І це було б добре. — Орфей зібрав свої речі і склав їх до шкіряної сумки, яку приніс з Омбри: пера, пергамент, навіть порожній каламар, срібний підсвічник, якого дав йому Змієголов, і, звичайно, три книжки. Книжку Якопо і дві книжки про Сойку. Він ще не віддав їх. О ні.
Орфей схопив скляного чоловічка й запхав у гаманець на поясі.
— Що ви задумали, пане? — занепокоєно запитав скляний чоловічок.
— Покличемо жах і зникнемо з цього замку.
— Пане, жаха вже немає! Кажуть, Вогнерукий розвіяв його, мов дим!
Хай йому біс! Стонадцять чортів! Звичайно. Саме тому вогонь знову горить на стінах! Вогнерукий упізнав жах. Він розкрив, хто дихає в серці пітьми. І що тепер, Орфею? Ти вичитаєш собі якогось нового жаха з книжки Якопо. Це не так уже й важко. Тільки цього разу йому треба дати ім’я, якого не знає Вогнерукий!
Орфей прислухався до звуків у коридорі. Нічого. Пацюки покидають тонучий корабель. Змієголов помер і тепер сам. Орфей ще раз забіг до кімнати з розбухлим трупом і забрав звідти всі срібні речі. Адже чимало їх Хлопчик-мізинчик недобачив. Потім зі скляним чоловічком, що заводив і бідкався, заквапився в тунель, яким Свистун потрапив до замку. Вода сочилася вздовж кам’яних стін, наче хід був скалкою у вологому тілі озера.
Вартові, що охороняли вихід на берег, втекли, але між скелями лежали два мертві солдати. Вочевидь, у паніці вони зрештою повбивали один одного. Орфей забрав в одного вбитого меч, але, збагнувши, який він важкий, знову викинув його. Замість меча витяг у трупа з-за пояса ніж і накинув собі на плечі його грубий плащ. Він видавався страхітливим, зате грів.