Якопо наморщив підборіддя й недовірливо глянув на Мо. Малому вочевидячки не подобалося, що палітурник набагато вищий за нього:
— Ти не вклонився! Ти повинен уклонятися мені.
Мо відчув застережливий погляд Феноліо і схилив голову:
— Мій принце.
Це далося важко. Він краще побігав би за Якопо по коридорах замку, — як ганявся колись за Меґі в домі Елінор, — щоб тільки побачити, чи не покажеться дитина, так ретельно захована за позою свого діда.
Якопо схвалив уклін великодушним кивком, і Мо опустив голову, щоб хлопчик не бачив, як він сміється.
— Мій дід має клопіт з однією книжкою, — зарозумілим тоном заявив Якопо. — Дуже великий клопіт. Може, ти зарадиш.
Клопіт із книжкою. Мо відчув, як йому тьохнуло серце. Йому здалося, ніби він знову бачить книжку перед собою, відчуває пальцями папір, багато-багато білих сторінок.
— Мій дід через ту книжку перевішав уже чимало палітурників, — сказав Якопо, придивившись до Мо й немов міркуючи, яким великим має бути зашморг, щоб підійти для його шиї. — Одному він навіть звелів здерти шкуру, бо той пообіцяв, що вилікує книжку. Може, ти таки спробуєш? Але ти мусиш поїхати зі мною до Сутінкового замку, щоб дід бачив, що я тебе знайшов, а не Миршавець.
Мо не відповів. Двері з літерами відчинилися, і ввійшов чоловік із невдоволеним обличчям.
— Що тут діється? — запитав він Туліо. — Спершу постукали, але ніхто не зайшов. Потім розмовляли, аж мені пензель випав. Оскільки ці гості вочевидь не до мене, я був би дуже вдячний усім присутнім, якби ваша розмова відбувалася в іншому місці. В цьому замку є задосить покоїв, де ніхто нічого поважного не робить.
Бальбулюс… Меґі описала його дуже точно. Трохи шепелявить, короткий ніс, круглі щоки, темно-каштанове волосся, вже трохи сиве над чолом, дарма що молодий. Книжковий ілюстратор, і, як судити з тих мініатюр, які бачив Мо, один з найкращих і в цьому світі, і у своєму. Мо забув про Якопо й Феноліо, забув про ганебний стовп і хлопця коло нього, про солдатів унизу на подвір’ї й Ворона. Йому кортіло лише зайти всередину. Вже сам вигляд майстерні, побаченої понад Бальбулюсовим плечем, змусив його серце закалатати, немов у школяра. Не менш шалено воно билося й тоді, коли він уперше взяв до рук Бальбулюсову книжку, в Сутінковому замку, де він сидів у в’язниці і йому загрожувала смерть. Мистецтво цього чоловіка змусило забути про все. Літери, такі плавні, немов письмо — найприродніша діяльність людської руки, а потім ще й малюнки. Пергамент, що жив і дихав!
— Я розмовляю де хочу і коли хочу! Я онук Змієголова! — проверещав Якопо. — Я миттю доповім дядькові, що ти знову нестерпний! Я скажу, щоб він забрав у тебе всі пензлі! — Востаннє поглянувши на Бальбулюса, він обернувся: — Туліо, ходімо! Або я накажу, щоб тебе вкинули до собак!
Малий слуга, увібравши голову в плечі, став поряд з Якопо. Онук Змієголова ще раз зміряв очима Мо від голови до ніг і тільки потім обернувся й помчав сходами вниз — раптом знову ставши дитиною, яка квапиться на виставу.
— Мортимере, нам треба зникнути! — прошепотів Феноліо. — Тобі не слід було приходити сюди! Ворон тут! Це недобре, зовсім недобре.
Але Бальбулюс уже нетерпляче кивав новому палітурникові, щоб той зайшов до майстерні. Чого Мо має боятися того Ворона? В нього з думки не йде, що чекає на нього за дверима з літерами.
Як багато годин свого життя він присвятив вивченню мистецтва книжкових ілюстраторів, низько схилившись над барвистими сторінками, аж поки йому починав боліти поперек, простежував із лупою кожен мазок пензля й запитував себе, якими чарами можна створити на пергаменті ті дива: малесенькі личка, фантастичних істот, краєвиди, квіти… крихітних драконів, комах, зображених так правдиво, що, здається, повзуть зі сторінок, і літери, так вправно переплетені, наче лінії самі проступили на сторінках.
Може, це все лежить там на пюпітрах?
Можливо, але Бальбулюс затуляв свою роботу й наче охороняв її, а його очі були такі безвиразні, що Мо запитував себе, як чоловік, що так холодно поглядає на світ, може малювати такі малюнки. Малюнки, сповнені такої сили й вогню…
— Чорнильний Ткачу, — Бальбулюс дав знак Феноліо підійти, глянувши на нього очима, які, здається, бачили все: неголене підборіддя, очі, що підпливли кров'ю, втому в серці старого чоловіка. «А що він у мені бачить?» — подумав Мо.
— Отже, ви і є той палітурник? — Бальбулюс придивлявся до нього так пильно, ніби прагнув зобразити на пергаменті. — Феноліо вже понарозповідав справжніх див про ваше мистецтво.