Выбрать главу

Саме Реза пішла вночі до Роксани, почувши, як вона далеко від решти плаче під деревами, обняла її і втішала, дарма що знала, що біль іншої жінки стишити неможливо. Вона не розповідала Роксані про день, коли Мортола вистрелила в Мо й лишила її саму зі страхом, що вона втратила чоловіка назавжди. Адже вона не втратила його, хоча кілька безкінечних митей їй здавалося, ніби втратила. Реза лише уявляла собі, як вона почуватиметься, знаючи, що вже ніколи не побачить Мо, ніколи не доторкнеться до нього, ніколи не почує його голосу, поки багато днів, безліч довгих ночей, сиділа в якійсь темній дірі й охолоджувала йому чоло, що аж горіло від гарячки. Але страх перед болем утрати — аж ніяк не сам біль. Мо жив. Він розмовляв з нею, спав поряд із нею, обіймав її рукою. А Вогнерукий уже ніколи не обійматиме Роксану. Не в цьому житті. Їй не лишилося нічого, крім спогадів. І, можливо, часом це було ще тяжче, ніж ніщо.

Реза знала, що Роксана переживає той самий біль уже вдруге. Першого разу — про це розповідав їй Чорний Принц — вогонь не лишив Роксані навіть трупа. Мабуть, через те вона так ревно берегла тіло Вогнерукого. Ніхто не знав, куди вона перенесла його, де відвідувала його, коли туга не давала заснути.

Мо щоночі мучився від гарячки й кепсько спав, і саме тоді Реза вперше поїхала на Роксанин хутір. На службі у Мортоли вона й сама часто була змушена збирати рослини, але тільки вбивчі. Роксана навчила її шукати їхніх цілющих сестер, показала, які трави допомагають від безсоння, яке коріння — від болю давньої рани, і сказала, що в її світі, якщо доводиться збирати щось між корінням дерев, краще вилити туди чашку молока або розбити яйце, бо тільки так можна власкавити ельфів, які живуть там. Чимало рослин мали такий незвичайний запах, що Резі аж у голові паморочилось. Інші рослини вона часто бачила в саду Елінор, не здогадуючись, яка сила чаїться в їхніх непоказних стеблах і листках. Отож Реза навчилася виразніше бачити Чорнильний світ, що став її власним, і пригадала слова, які давно казав Мо: «А ти не думаєш, що інколи треба читати оповідки, в яких усе трохи по-іншому, ніж у нашому світі? Краще ніщо не навчає запитувати, чому дерева зелені, а не червоні, і чому людина має тільки п’ять, а не шість пальців».

Роксана, звичайно, знала, щó допомагає від нудоти. Вона пояснила Резі, які трави стануть їй у пригоді згодом, щоб не бракувало молока. На хутір приїхав Феноліо. Реза, не здогадуючись, запитувала себе, звідки походить те нечисте сумління, що немов висіло на зморшкуватому обличчі старого як одна з Батистових масок, які зображували нещастя. А потім побачила Фарида й Меґі і страх на доньчиному обличчі.

Роксана обняла її, поки Феноліо здушеним голосом розповідав, що сталося. Реза не знала, що їй треба відчувати. Страх? Розпач? Гнів? Саме його вона й відчула передусім: гнів, що Мо виявився такий легковажний.

— Як ти могла пустити його? — дорікнула вона Меґі так гостро, що Здоровань аж здригнувся.

Слова вихопилися, перше ніж вона встигла пошкодувати про них. Але гнів лишився, гнів на те, що Мо поїхав до замку, хоч і знав про небезпеку, гнів, що він учинив це потай від неї. Він не сказав їй жодного слова про свій намір, зате взяв із собою доньку.

Реза заридала, і Роксана погладила її по голові. То були сльози гніву, сльози страху. Їй було так прикро, що вона відчуває страх. Страх перед Роксаниним болем.

Зрадливий знак

— Ви хочете покласти край жорстокості? — запитала вона. — А пожадливості та всьому іншому? Я не вірю, що вам це під силу. Ви дуже розумні, але цього не можете, ні.

Мервін Пік. Ґорменґаст. Книга I. Молодий Тит

На нього чекала в’язниця, що ж іще. А потім? Мо надто добре пам’ятав про смерть, яку пообіцяв йому Змієголов. «Ти вмиратимеш не день і не два, а багато днів і ночей». Безстрашність, що так надійно супроводила його в останні тижні, і холодний спокій, сформований під впливом ненависті й білих жінок, зникли, неначе не було їх ніколи. Мо, відколи побачився з білими жінками, смерті не боявся. Вона видавалася чимось близьким, інколи навіть жаданим. А от повільне вмирання — річ зовсім інша, але ще більше Мо боявся ув’язнення. Він дуже добре пам’ятав розпач, що чекав на нього за ґратами, і тишу, в якій навіть власний віддих видається болісно гучним, завдає мук кожна думка і щогодини виникає спокуса просто битися головою об мур, аж поки зрештою вже нічого не чутимеш і не відчуватимеш.