Після ув’язнення в тюремній башті Сутінкового замку Мо терпіти не міг зачинених вікон і дверей. Меґі, здається, позбулася звички замикатися, наче бабка старих крил і покривів тіла, а Реза була змушена пристосовуватися до Мо, тож коли кого-небудь із них будив серед ночі страх, вони могли заснути тільки в обіймах одне одного.
Ні, благаю, тільки не в’язниця.
Якою легкою була б боротьба, якби людина завжди замість в’язниці могла обирати смерть.
Можливо, десь у темному коридорі, далеко від інших вартових, він міг би вирвати меч у котрогось солдата. Вони стояли всюди, з гербом Миршавця на грудях. Мо був змушений стискати кулаки, щоб пальці не взялися одразу виконувати те, що спадало на думку. Ще ні, Мортимере! Ще одні сходи, запалені смолоскипи обабіч. Звичайно, його ведуть униз, у нутрощі замку. Високо вгорі або глибоко внизу — в’язниці будують саме там. Реза розповідала йому про в’язницю в Сутінковому замку, розміщену так глибоко в надрах гори, що їй часто здавалося, ніби вона не може дихати. І все-таки солдати не штовхали й не били його, як там. Може, будуть люб’язніші й під час тортур і четвертування?
Вони спускалися глибше і глибше, сходинка за сходинкою. Один попереду, два позаду, він відчував на потилиці їхній віддих. Тепер. Мортимере, спробуй! Їх лише троє! Їхні обличчя такі юні, ще дитячі, безбороді, перелякані під напускною жорстокістю. Відколи тут дозволяють дітям гратися в солдатів? Такі солдати найкращі, вони ще вважають себе за безсмертних.
Тільки троє. Але вони кричатимуть, навіть якщо вбити їх швидко, і прикличуть інших.
Сходи закінчилися перед дверима. Солдат попереду відчинив їх. Тепер! Чого ти чекаєш? Пальці Мо випросталися, приготувалися. Серце закалатало ще швидше, ніби хотіло задати йому ритм.
— Сойко! — обернувся до нього солдат. Уклонився і, збентежившись, звільнив йому прохід. Мо приголомшено дивився на двох інших солдатів. Подив, страх, повага. Та сама суміш, яку він бачив так часто, але породжена не його вчинками, а словами Феноліо. Вагаючись, він ступив у відчинені двері й тільки тоді зрозумів, куди його привели.
Склеп омбрійських князів. О так, про нього Мо теж читав. Феноліо знайшов гарні слова для цього притулку мертвих, слова, які звучали так, ніби старий і сам мріяв, щоб його коли-небудь поховали там. Але згадок про пишний саркофаг у книжці Феноліо не було. Коло ніг Козимо горіли свічки, жовті, як мед. Їхні пахощі підсолоджували повітря, а кам’яне зображення Козимо, лежачи на гіпсових трояндах, усміхалося, ніби йому снилося гарне сновиддя.
Поряд із саркофагом, немов змагаючись із його витонченістю, стояла пряма, як свічка, молода, вбрана в чорне жінка з туго стягненими на потилиці косами.
Солдати вклонилися їй і назвали її ім’я.
Віоланта. Донька Змієголова. Її ще й досі називали Бридкою, хоча родимка, яка стала причиною такого прізвиська, була лише тінню на її щоці, — мабуть, поблідла, коли Козимо повернувся з того світу. І то тільки на те, щоб невдовзі знову податися до мертвих.
Бридка.
Ну й прізвисько. Як вона живе з ним? Проте піддані Віоланти вимовляли його з ніжністю. Адже щоночі вона потай посилала рештки з князівської кухні в голодні села, годувала нужденних в Омбрі, продаючи срібний посуд та коней із князівської стайні, дарма що Миршавець за те на цілі дні замикав її в кімнаті. Вона заступалася за приречених, яких везли на шибеницю, і за тих, хто зникав у в’язниці, хоча до її слів ніхто не дослухався. Віоланта була безвладна у своєму замку, Чорний Принц розповідав про це Мо досить часто. Її син ні разу не послухав її, проте Миршавець боявся її, вона, хай там як, була донькою його безсмертного свояка.
Чому його привели до неї, туди, де спав її мертвий чоловік? Може, вона хоче отримати винагороду, пообіцяну за Сойку, перше ніж її вимагатиме Миршавець?
— Він має рубець? — запитала Віоланта, не відводячи погляду від його обличчя.
Один солдат збентежено ступив крок до Мо, але він сам високо закотив рукав, так само як минулої ночі перед дівчинкою. Рубець був слідом від зубів Бастиного пса, давнім знаком ще з іншого життя, Феноліо розповів про це в одному сюжеті, тож Мо інколи видавалося, ніби старий власноруч намалював йому той рубець на шкірі блідим чорнилом.
Віоланта підступила до Мо. Важка тканина її вбрання волочилася шлейфом по кам’яній підлозі. Вона була невисока, набагато менша за Меґі. Коли вона взялася за прикріплений до пояса гаманець, Мо сподівався побачити берил, про який розповідала Меґі, але Віоланта дістала окуляри. Шліфовані скельця, срібна оправа, — мабуть, за модель тут правили Орфеєві окуляри. Певне, довгенько довелося шукати майстра, що міг відшліфувати такі лінзи.