— Справді. Оспіваний рубець. Зрадливий знак. — Скельця окулярів збільшували Віолантині очі. Її очі були не такі, як у батька. — Отже, Бальбулюс казав правду. Ти знаєш, що мій батько набагато збільшив винагороду за твою голову?
Мо знову прикрив рубець рукавом.
— Я чув про це.
— І все-таки ти прийшов, щоб побачити Бальбулюсові малюнки. Мені це подобається. Річ очевидна: те, що співають про тебе в піснях, правда, ти геть безстрашний, ба навіть любиш небезпеку.
Віоланта дивилася на нього так пильно, немов порівнювала з чоловіком на Бальбулюсовому малюнку. Та коли його очі зустрілися з її, зашарілася, чи то збентежившись, чи то розсердившись, що він наважився глянути їй в обличчя, — Мо не зміг би відповісти. Вона миттю обернулась, підійшла до саркофага свого чоловіка й погладила пальцями кам’яні троянди так ніжно, ніби прагнула пробудити їх до життя.
— Якби я була на твоєму місці, то діяла б так само. Я завжди вважала, що ми з тобою схожі. Відколи почула від шпільманів першу пісню про тебе. Цей світ породжує зло, так само як ставок — комарів, і все-таки з ним можна боротися. Ми зрозуміли це обоє. Я вкрала золото з податкової каси ще тоді, коли про тебе ніхто й не співав. Для нового притулку — для жебраків і сиріт… Я просто подбала, щоб у крадіжці золота запідозрили одного з управителів. Вони всі заслуговують шибениці.
Як уперто випиналося її підборіддя, коли вона знову обернулася до нього. Майже так само, як часом випинала його Меґі. Віоланта видавалася водночас і дуже старою, і дуже юною. Що вона наміряється чинити? Передати його батькові, щоб за обіцяну винагороду годувати бідних або нарешті купити Бальбулюсу досить пергаменту й фарб? Кожен знав, що навіть свою шлюбну обручку вона віддала під заставу, щоб купити йому пензлі. «Що ж, у такому разі годі знайти щось доречніше, — думав Мо. — Шкуру палітурника продають за нові книжки».
Один солдат і далі стояв одразу за його плечима. Два інші охороняли двері. Вочевидь то був єдиний вихід зі склепу. Троє. Їх лише троє…
— Я знаю всі пісні про тебе. Я звеліла записати їх. — Очі за скельцями окулярів були сірі й напрочуд ясні. Коли придивитись до них, з’являлося враження, що сили в них небагато. Ні, її очі не схожі на очі Змієголова, що були як у ящірки. Мабуть, такі очі мала Віолантина мати. Книжку, що містила смерть, зшито в кімнаті, де вона жила з малою бридкою донькою після того, як потрапила в неласку. Чи Віоланта ще пам’ятає ту кімнату? Безперечно.
— Нові пісні не дуже добрі, — розповідала вона далі, — але Бальбулюс надолужив цей ґандж своїми малюнками. Відколи мій батько зробив Миршавця господарем цього замку, Бальбулюс працює здебільшого вночі, і я завжди тримаю його книжки в себе, щоб їх не продали, як решту книжок. Я читаю їх, коли Миршавець бенкетує у великій залі. Я читаю вголос, щоб слова були гучніші за п’яний галас, дурнуватий сміх і плач Туліо, коли вони знову цькують його… І кожне слово сповнює моє серце надією, що ти коли-небудь стоятимеш у тій залі, поряд із тобою Чорний Принц, і ви переб’єте їх усіх. Одного за одним. А я тим часом стоятиму поряд, миючи ноги в їхній крові.
Віолантині солдати навіть оком не моргнули. Здається, вони звикли до таких слів своєї володарки. Віоланта ступила крок до Мо:
— Я посилала шукати тебе, відколи почула від людей свого батька, що ти заховався по цей бік хащі. Я хотіла знайти тебе раніше від них, але ти тямиш, як ставати невидимим. Можливо, тебе ховали феї та кобольди, точнісінько, як співають у піснях, а моховині гоїли твої рани…
Мо не стримався й засміявся. Якусь мить Віолантине обличчя дуже скидалося на обличчя Меґі, коли та переказувала йому свої улюблені оповідки.
— Чому ти смієшся? — Віоланта наморщила чоло, і з її ясних очей на Мо глянув Змієголов. Мортимере, стережися!
— Ох, я знаю чому. Думаєш, мовляв, це лише жінка, навряд чи більша за дівчинку, без влади, без чоловіка, без солдатів. Так, більшість моїх солдатів полягли в хащі, бо мій чоловік надто поквапився йти війною на мого батька. Але я не така дурна! «Бальбулюсе, — сказала я, — пусти чутку, що ти шукаєш нового палітурника. Можливо, таким чином ми приманимо Сойку. Якщо він такий, як розповідав Тадео, він прийде, щоб тільки побачити твої книжки. А потім, коли він опиниться в моєму замку, стане моїм в’язнем, як був колись в’язнем у Сутінковому замку, я запитаю його, чи допоможе він мені вбити мого безсмертного батька».
Віоланта здивовано підняла брови, коли Мо зиркнув на її солдатів:
— Не турбуйся! Мої солдати віддані мені. Люди мого батька вбили в хащі їхніх братів і батьків!