Як вона дивилася на нього — зі сподіванням, мов дитина, яка щойно висловила своє найпотаємніше бажання. Ходи, Сойко, нумо вб’ємо мого батька! «Що треба заподіяти доньці, — думав Мо, — щоб пробудити в ній таке бажання?»
— Сойко, не кожна донька любить свого батька, — мовила Віоланта, немов прочитала, як часто вдавалося Меґі, його думки. — Твоя донька, мабуть, любить тебе, а ти її. А мій батько вб’є їх — твою доньку, твою дружину, всіх, кого ти любиш, а вже наприкінці й тебе. Він не дозволить, щоб ти й далі виставляв його на посміх підданим. Він знайде тебе, навіть якщо ти й далі ховатимешся так вправно, як лис у норі, бо власне тіло нагадує йому з кожним подихом, що ти заподіяв йому. Шкіра пече йому від сонячного світла, а його кінцівки так роздуло, що він уже не може їздити верхи. Навіть ходити йому важко. Він день і ніч вимальовує в уяві, що можна заподіяти тобі і твоїм рідним. Він звелів Свистунові написати пісню про твою смерть, таку страхітливу, що кожен, хто почує її, начебто вже не може спати, а невдовзі й пошле Срібноносого, щоб він співав її тут і ловив тебе. Свистун давно чекав на цей наказ і знайде тебе. Твоє співчуття до бідних правитиме йому за приманку. Він уб’є таку силу людей, що їхня кров зрештою виманить тебе з лісу. Тож коли я допоможу тобі…
Віоланту перервав голос — дитячий голосок, який звик, що дорослі коряться йому. Він лунав на безкінечних сходах, що вели до склепу.
— Він безперечно в неї, ти побачиш! — аж захлинався від збудження Якопо. — Бальбулюс — дуже вправний брехун, найкращий передусім тоді, коли бреше задля моєї матері! Але, брешучи, посмикує собі рукави й дивиться ще зарозуміліше, ніж завжди. Дід навчив мене приглядатися до таких речей.
Солдати коло дверей глянули, запитуючи очима, на свою господиню. Але Віоланта не зважала на них. Вона прислухалася, і, коли крізь двері долинув другий голос, Мо вперше побачив страх у її таких відважних очах. Він і сам упізнав той голос, хоча досі чув його тільки крізь гарячковий туман, і його рука схопилася за ніж, захований у поясі. Воронів голос деренчав так, ніби вогонь, із яким він грався вкрай невправно, колись попалив йому голосові зв’язки. «Його голос — немов засторога, — казала колись про нього Реза, — засторога проти його гарненького личка й вічного усміху».
— Ну-ну, ти, Якопо, хитренький хлопчик! — Чи почув малий іронію в тих словах? — Але чому ми йдемо не до покоїв твоєї матері?
— Бо вона не така дурна, щоб вести його туди. Моя мати хитра, набагато хитріша за вас усіх!
Віоланта підійшла до Мо і взяла його за руку.
— Сховай ніж! — шепнула вона йому. — Сойка не загине в цьому замку. Я не хочу чути ту пісню. Ходи зі мною.
Вона кивнула солдатові, який стояв за Мо, — високому юнакові з широкими плечима, що тримав свого меча так, наче не дуже часто користався ним, — і квапливо пішла поміж кам’яних трун, і то так упевнено, наче не вперше була змушена ховати когось від свого сина. Під склепінням стояло кільканадцять трун. На більшості лежали заснулі кам’яні постаті, з мечем на грудях, собачкою в ногах, мармуровою або гранітною подушкою під головою. Віоланта поспішала, навіть не дивлячись на них, і зупинилася перед труною, скромне віко якої тріснуло якраз посередині, немов мрець, що лежав у ній, колись ударив по ньому.
— Якщо Сойка не тут, полякаємо трохи Бальбулюса, га? Підемо назад до нього, і ти пустиш вогонь, щоб він лизнув його книжки! — Якопо вимовляв ім’я Бальбулюса з такими ревнощами, ніби говорив про старшого брата, якому віддавала перевагу мати.
Обличчя молодого солдата почервоніло від напруги, поки він зсунув убік нижню половину віка. Мо заліз у саркофаг із ножем у руці. Мерця там не було, але Мо все одно затамував віддих, випроставшись у холодній тісній заглибині. Труну, безперечно, було призначено для якогось невисокого чоловіка. Невже Віоланта викинула звідти його кістки, щоб ховати своїх шпигунів? Коли солдат знову поставив на місце розбите віко, пітьма була майже повна. Тільки через кілька дірочок, що формували візерунок квітки, всередину заходило трохи світла й повітря. Мо, дихай тихесенько. Він затис у руці ножа. На жаль, жодним кам’яним мечем, що їх тримали в руках мерці, годі було скористатися. «Ти вважаєш, що варто ризикувати своєю шкурою задля кількох розмальованих козячих шкур?» — запитував його Батист, коли він просив його пошити йому вбрання і пояс.
Ох, Мортимере, який ти дурень! Хіба ти не відчував, який цей світ небезпечний? Але ті розмальовані козячі шкури виявились напрочуд гарні.