Стукіт у двері. Гуркіт засува. Виразно долинають голоси. Кроки… Мо спробував роздивитися що-небудь крізь дірочку, але бачив тільки іншу труну і чорний поділ Віолантиної сукні, що зник, коли вона пішла. Ні, очі не допоможуть йому. Мо опустив голову на холодний камінь і слухав. Як гучно він дихає. Чи створює він якийсь підозрілий шум серед мерців?
«А що, як Ворон об’явився саме тепер аж ніяк не випадково? — запитував він себе. — А що, коли Віоланта чекала тільки на нього? „Не кожна донька любить свого батька“. А що, коли Бридка таки хоче зробити батькові особливий подарунок? Дивись, кого я піймала для тебе. Сойку. А вирядивсь, як ворона. Невже він думав, ніби когось одурить?»
— Ваша Високосте! — Воронів голос лунав під склепінням так, немов він стояв коло самої домовини, де лежав Мо. — Вибачте, що ми порушили вашу жалобу. Але ваш син неодмінно хотів, щоб я зустрівся з одним гостем, якого ви приймали сьогодні. Він гадає, ніби то мій давній і дуже небезпечний знайомий.
— Гостем? — Віолантин голос був не менш холодний, ніж камінь під головою Мо. — Тут єдиний гість — смерть. Небагато користі — попереджати про неї.
Boрон моторошно засміявся:
— Ні, звісно, ні, але Якопо розповів мені про відвідувача з плоті і крові, якогось палітурника, високого, з темним волоссям…
— До Бальбулюса сьогодні приходив один палітурник, — перервала його Віоланта. — Бальбулюс давно шукав кого-небудь, що більше тямить у цьому ремеслі, ніж палітурник з Омбри.
Що це за звуки? Звичайно. Якопо стрибає по керамічних плитках підлоги. Вочевидь пустує, як і всі діти. Стрибки наблизились. Яка велика спокуса — взяти й підвестися. Важко лежати й не рухатися, немов справжній мрець, тоді як ти ще дихаєш. Мо заплющив очі, щоб не бачити камінь навколо себе. Дихай, Мортимере, якомога тихіше, нечутно, як феї.
Стрибки припинилися десь зовсім близько.
— Ти заховала його! — Голос Якопо линув до Мо, ніби звертався тільки до нього. — Вороне, може, огляньмо домовини?
Ця ідея, здається, дуже спокушала малого, але Ворон нервово засміявся:
— Ні, в цьому немає потреби, якщо розповісти твоїй матері, з ким вона має справу. Цей чоловік може бути тим самим палітурником, якого так розпачливо шукає ваш батько.
— Сойка? Сойка тут, у замку? — у голосі Віоланти звучав такий подив, що й сам Мо повірив у нього. — Аякже! Я завжди казала батькові: коли-небудь цього розбишаку занапастить його власна відчайдушність! Не кажи нічого Миршавцеві! Я сама хочу піймати Сойку, щоб мій батько нарешті зрозумів, кому належить трон Омбри! Ти посилив охорону? Ти послав солдатів до Бальбулюсової майстерні?
— Гм, ні… — вочевидь розгубився Ворон. — Я думаю… В Бальбулюса його вже немає, він…
— Що? Йолопе! — Віолантин голос став суворий, як у батька. — Треба опустити в брамі опускні ґрати. Негайно! Коли батько дізнається, що Сойка був у цьому замку, в моїй бібліотеці, і просто поїхав звідси… — Скільки погрози звучало в її голосі, що лунав у холодному повітрі. Атож, вона розумна, її син мав слушність.
— Сандро! — Напевне, то один з її солдатів. — Скажи варті на головній брамі опустити ґрати. Нехай ніхто не виходить із замку. Чуєш, ніхто! Я лише сподіваюся, що ще не пізно! Якопо!
— Що? — У дзвінкому голосі вчувалися страх і впертість — і крапелька недовіри.
— Коли Сойка побачить, що браму закрито, де він може заховатися? Ти знаєш усі криївки в цьому замку.
— Авжеж! — Тепер у голосі Якопо відчувалося, що йому сподобалися лестощі. — Я їх усі тобі покажу.
— Добре! Візьми нагорі трьох вартових коло тронної зали й поведи їх до найкращих криївок, які знаєш. А я поговорю з Бальбулюсом. Сойка! В моєму замку!
Ворон щось бурмотів. Віоланта гостро урвала його й наказали йти з нею. Кроки й голоси чулися щораз далі і зрештою стихли. Але Мо здавалося, ніби вони й далі лунають на безкінечних сходах, що вели нагору, геть від мерців, назад до світу живих, до денного світла, де можна дихати.
Навіть коли знову стало зовсім тихо, він знай лежав кілька нестерпних митей і пильно прислухався, аж поки йому здалося, ніби він чує, як дихають мертві. Потім уперся рукою в кам’яне віко — і похапцем схопився за ніж, знову почувши кроки.
— Сойко!
То був тихесенький шепіт. Розбите віко відсунулось убік, і солдат, який допомагав йому сховатися, простяг руку назустріч.
— Нам треба поквапитись! — шепотів він. — Миршавець забив на сполох. Вартові стоять усюди, але Віоланта знає про виходи з цього замку, яких ще не знайшов навіть Якопо. Сподіваюся, — додав він.