під нейтральною маскою
і запитує тебе, байдуже до твоєї відповіді,
або нікчемної, або страшної,
чи приніс ти ключ?
Звичайно, коли Фарид на своєму впертому віслюку нарешті проминув останній поворот, міську браму Омбри було вже зачинено. Над замковою баштою показався місяць-молодик, і варта розважалася тим, що жбурляла каміння в кістки, які хитались на шибениці перед міським муром. Миршавець звелів, щоб кістяк висів і далі, дарма що шибеницею з огляду на його чутливий ніс уже не користалися. Можливо, він гадав, що цілком пуста шибениця надто заспокоюватиме його підданих.
— Ну, хто там іде? — пробурчав один вартовий, високий, худий чоловік, що спирався на піку, ніби ноги вже не тримали його. — Поглянь на цього брунатного хлопця! — мовив він і грубо схопив віслюка за повід. — Їздить сам-один серед ночі! Ти не боїшся, що Сойка вкраде тобі віслюка з-під твого худого заду? Зрештою, сьогодні він був змушений лишити свого коня в замку, тож може й віслюка осідлати. А тебе згодують ведмедеві Чорного Принца!
— Я чув, ведмідь їсть тільки тих, хто в панцері, бо вони хрустять так смачно на зубах. — Фаридова рука завбачливо полізла до ножа. Він був надто втомлений, щоб бути покірним, і, можливо, теж став трохи легковажний під Сойчиним упливом, бо йому і справді пощастило живим і цілим повернутися з замку Миршавця. Авжеж. Навіть він дедалі частіше називав його тепер не Чарівновустим, а Сойкою. Проте Меґі щоразу сердилася, коли чула таке ім’я з його вуст.
— Го-го, Рицо, послухай цього хлопця! — гукнув вартовий до другого. — Він, мабуть, сам украв цього віслюка, щоб продати ковбасникові на Різницькій вулиці, — до того, як бідолашна тварина здохне під ним.
Рицо підійшов з лихим усміхом і підняв списа, аж поки ненависне вістря дивилось на Фаридові груди.
— Я знаю цього хлопця, — мовив він. Спереду йому бракувало двох зубів, тож він сичав, як змія. — Я бачив кілька разів, як він видував вогонь на ринку. Ти часом не той, що навчився свого ремесла у Вогнехідця?
— Так. Ну то й що? — Фаридові скрутило живіт, як і щоразу, коли хто згадував Вогнерукого.
— Ну? — Рицо вістрям списа вдарив Фарида в груди. — Злізай зі свого хирного віслюка і прожени нам нудьгу. Може, тоді пустимо тебе до міста.
Нарешті йому відчинили — після того, як він майже годину перетворював ніч на день і вирощував вогненні квіти, як навчив його Вогнерукий. Фарид ще любив вогонь, дарма що він своїм потріскуванням надто гостро нагадував про того, хто навчив цієї науки. Але Фарид уже не пускав його танцювати прилюдно, а тільки для себе. Вогонь був єдиним, що лишилося йому від Вогнерукого, й іноді, коли він так тужив за ним, що серце ставало глухим від муки, він писав вогнем його ім’я на якому-небудь мурі в Омбрі й дивився на літери, аж поки ті гаснули і знову лишали його самого, як покинув і Вогнерукий.
Омбра, відколи втратила своїх чоловіків, уночі звичайно була тиха, як місто мертвих. Але сьогодні Фарид не раз натикався на гурти солдатів. Сойка сполошив їх, і вони й досі розгнівано сновигали, мов рій ос навколо гнізда, неначе це могло повернути зухвалого розбійника. Понуривши голову, Фарид тягнув віслюка повз них і зрадів, дійшовши нарешті до Орфеєвого дому.
То був пишний будинок, один з найпишніших в Омбрі, і єдиний цієї неспокійної ночі, у вікнах якого ще світилися свічки. Коло входу горіли смолоскипи — Орфей усякчас боявся злодіїв — і своїм миготінням повертали до життя кам’яні обличчя потвор над дверима. Фарид щоразу здригався, придивляючись до їхніх вирячених очей, широко роззявлених пащ і роздутих крил носа, неначе вони хотіли форкнути йому в обличчя. Він спробував шепотом приспати смолоскипи, як часто робив Сажотрус, але вогонь не слухався його. Таке ставалося дедалі частіше і немов правило за своєрідне нагадування, що він учень, чий майстер загинув, тож він назавжди лишився тільки учнем.
Фарид страшенно втомився. Йому аж зводило руки, коли він вів віслюка через двір до стайні. Назад. Назад, на службу до Орфея. З набагато більшою охотою він поклав би голову на коліна Меґі або сидів би коло багаття з її батьком і Чорним Принцом. Але задля Вогнерукого він щоразу повертався сюди. Щоразу.
Фарид випустив з заплічника Пронозу, що виліз йому на плече, і задивився на зорі, наче міг там побачити вкрите рубцями обличчя Вогнерукого. Чому він не з’являється йому у сновиддях і не каже, як можна повернути його? Невже мертві ніколи нічого не роблять для тих, хто любить їх? Чи, може, Вогнерукий приходить тільки до Роксани, як і обіцяв, і до своєї доньки? Ні, якщо Бріану й провідує якийсь небіжчик, то тільки Козимо. Інші служниці казали, що вона шепоче уві сні його ім’я, а інколи шукає його рукою, наче він лежить поряд.