«Можливо, він не з’являється мені в сновиддях тому, що знає про мій страх перед привидами», — думав Фарид, піднімаючись сходами до тильних дверей. Через парадні двері, що виходили просто на майдан, на якому стояв будинок, ходив, звичайно, тільки сам Орфей і його багатенькі покупці. Слуги, шпільмани й постачальники були змушені шукати собі шлях серед гною на подвір’ї й калатати в дзвін, що висів коло непоказних дверей.
Фарид бамкнув тричі, проте ніхто ніде не ворухнувся. Ім’ям усіх джинів пустелі, де той Бугай? Таж він не має ніяких інших обов’язків, як тільки відчиняти двері. Чи він знову хропе, мов пес, під дверима Орфеєвого покою?
Коли засув нарешті відсунувся, виявилося, що двері йому відчинила Бріана, а не Ос. Вона вже два тижні працювала на Орфея, але Сироголовий, мабуть, і не здогадувався, чия донька пере йому білизну й чистить горщики. Орфей був такий сліпий.
Бріана мовчки відчинила двері, і Фарид так само мовчки пройшов повз неї. Вони й слова ніколи не казали одне одному, крім тих, яких не наважувались вимовити: «Мій батько загинув через тебе. Задля тебе він лишив нас, тільки задля тебе». «Бріана звинувачує тебе за кожну сльозу своєї матері», — так шепнули йому на вухо, коли вони перший день разом працювали в Орфея. «За кожну сльозу!» — і навіть сьогодні, повернувшись до неї плечима, йому здавалося, ніби потилицею він відчуває її погляд як прокляття.
— Де ти був так довго? — Ос схопив Фарида саме тоді, коли хлопець намірявся зійти в підвал, де він спав. Проноза форкнув і зіскочив із плеча. Ос рукою мало не потрощив куниці ребра. — Він уже сто разів запитував про тебе! Змусив мене шукати тебе в кожному клятому завулку! Я через тебе цілу ніч не спав!
— Невже? Та ти спиш, скільки хочеш!
Бугай ударив його в обличчя:
— Не будь такий зухвалий! Уперед, твій пан чекає тебе.
Сходами згори їм назустріч спускалася служниця. Проминаючи Фарида, вона зашарілася. Як її звати? Дана? Вона була миленька і вже не раз пригощала його ласими шматочками м’яса, коли Ос знову забирав у нього страву, і Фарид за те кілька разів цілував її на кухні. Але вона й наполовину не була така гарна, як Меґі. Або Бріана.
— Сподіваюся, він дозволить мені відшмагати тебе! — шепнув йому Ос, перше ніж постукати у двері до Орфеєвого кабінету.
Орфей саме так називав свою кімнату, дарма що набагато частіше користався нею, щоб залізти якійсь служниці під сукню або напихатися ласими стравами, що їх куховарка мала готувати будь-якої години дня і ночі. Але цієї ночі він справді сидів за письмовим столом, низько схилившись над аркушем, а тим часом його пара скляних чоловічків приглушено сперечались, як краще мішати чорнило: справа наліво чи зліва направо. То були брати, Яшма і Айзенґлянц, не схожі між собою, як день і ніч. Айзенґлянц, старший, полюбляв повчати молодшого брата й верховодити. Фарид йому за те вже не раз залюбки скрутив би скляні в’язи. Він сам мав двох старших братів, і саме вони були однією з причин, чому він утік з дому і приєднався до розбійників.
— Ану тихо! — гримнув Орфей на скляних чоловічків, що сварилися між собою. — Які ви сміховинні! Справа наліво, зліва направо! Ви краще дивіться, щоб, мішаючи, знову не залити мені чорнилом увесь стіл.
Айзенґлянц — ну звичайно! — докірливо подивився на Яшму. Якщо хто й заливав чорнилом письмовий Орфеїв стіл, то тільки молодший брат, і тепер старший поринув у похмуру мовчанку, а тим часом Орфей знову поставив перо на папір.
«Фариде, ти мусиш навчитися читати!» — як часто казала йому Меґі ці слова. Кілька літер вона таки насилу втовкмачила йому: Б — як береза, Р — як розбійник («Бачиш, Фариде, ця літера є і в твоєму імені!»), М — як Меґі, Ф — як факел (хіба не дивно, що твоє ім’я починається з тієї самої літери?), а В… В — як Вогнерукий. А решта літер завжди плуталися між собою. Як можна навіть бачити оті химерні маленькі штучки з гачкуватими члениками, що стирчать на всі боки? АОУІКТНП… Йому починала боліти голова, тільки-но він приглядався до них, але ж треба ще вчитися їх читати! Бо ж як інакше можна з’ясувати, чи справді намагався Орфей приписати Вогнерукого назад?
— Шматочок, лише шматочок! — Орфей із прокльоном штовхнув Яшму вбік, коли маленький скляний чоловічок підступив ближче, щоб посипати пісочком свіже чорнило на папері. Потім з лютим виразом на обличчі роздер на клапті щойно списаний аркуш.
Така картина була знайома Фаридові. Орфей дуже рідко бував задоволений тим, що записував на папері. Він жмакав, дер на клапті, жбурляв у вогонь уже написане, погрожував скляним чоловічкам і забагато пив. А коли йому дещо вдавалося, ставав ще нестерпніший. Він тоді надимався, ніби волова жаба, гордо походжав по Омбрі, мов недавно коронований самодержець, цілував служниць вологими, самозакоханими вустами й оголошував, що другого такого, як він, немає.