У його книжці. Айзенґлянц, що видерся до Орфея на віконний карниз, шанобливо зиркнув на письмовий стіл, де лежав останній примірник «Чорнильного серця», поряд з ним — аркуш, на якому писав Орфей. Фарид не був певен, чи скляний чоловічок справді розумів, що, можливо, саме з цієї книжки вилупився увесь його світ, зокрема й він сам. Книжка здебільшого була розгорнена, бо Орфей, пишучи, невтомно гортав її, шукаючи потрібного слова. Він ніколи не вжив жодного слова, якого не знайшов у «Чорнильному серці», бо твердо вірив, що тільки слова з книжки Феноліо навчилися дихати в цьому світі. Всі інші — саме чорнило на папері.
— Феноліо, запитав я його, білі жінки — лише служниці? — патякав він далі, тимчасом як Айзенґлянц прикипів очима до його надміру пухлявих вуст. — Мертві лишаються з ними чи вони переводять їх у якесь інше місце? «Можливо, — відповів старий дурень. — Колись я розповідав дітям Мінерви про Кістковий замок, щоб утішити їх із приводу Хмарохідця. Але то були тільки балачки…» Тільки балачки! Га-га!
— Старий дурень! — луною повторив Айзенґлянц, а втім, аж ніяк не гучною, коли зважити на тонесенький голос скляного чоловічка.
Орфей обернувся і знову сів за письмовий стіл.
— А ти під час своїх блукань принаймні не забув сказати Мортимерові, що я хочу поговорити з ним? Чи, може, був надто заклопотаний тим, щоб грати героя?
— Він сказав, тут немає про що розмовляти. Сказав, що нічого не знає про білих жінок, чого б не знали всі.
— Ну й дива! — Орфей схопив перо, яке на превелику силу загострив Яшма, і зламав його в повітрі. — А ти принаймні запитав його, чи бачив він їх коли-небудь?
— Звичайно, запитав. — Голосок Яшми був таким тоненьким і ніжним, як і його кінцівки. — Білі жінки ніколи не полишають тих, до кого бодай раз доторкнулися. Принаймні про це кажуть моховині.
— Так, я знаю! — нетерпляче мовив Орфей. — Я колись намагався розпитати одну моховиню про цю чутку, але та потвора відмовилася розмовляти зі мною. Тільки глянула на мене мишачими очима і сказала, що я забагато їм і п’ю!
— Вони розмовляють із феями, — пояснив Яшма, — а феї розмовляють зі скляними чоловічками. Але не з усіма, — додав він, зиркнувши скоса на брата. — Я чув, моховині розповідають про білих жінок та інші речі. Кажуть, ніби вони відгукуються на поклик кожного, до чийого серця бодай раз доторкнулися їхні холодні пальці!
— Справді? — Орфей замислено подивився на скляного чоловічка. — Про таке я ще не чув.
— Неправда! Я пробував їх гукати! — заперечив Фарид. — Безліч разів!
— Ти! Як часто я мушу тобі пояснювати, що ти вмер занадто швидко! — зневажливо кинув йому Орфей. — Ти так само поквапився вмерти, як і повернутися! Крім того, був такою дрібною здобиччю, що вони, мабуть, ні разу не згадали про тебе! Ні. Ти не такий, як треба. — Він знову підступив до вікна. — Піди й завари мені чаю! — звелів він Фаридові не обертаючись. — Мені треба подумати.
— Чаю? Якого ще чаю?
Фарид посадив Яшму собі на плече. Якби він тільки міг забрати його з собою, щоб уберегти від старшого брата. Кінцівки Яшми були такі тендітні, що Фарид завжди боявся, що Айзенґлянц під час сварки може зламати йому що-небудь. Навіть Розенкварц, скляний чоловічок Феноліо, був на одну голову скляного чоловічка вищий від Яшми. Часом, коли обидва скляні чоловічки були непотрібні Орфеєві, що або розважався з якоюсь служницею, або знову годинами припасовував у кравця нове вбрання, Фарид брав Яшму з собою на вулицю Швачок, де скляні жіночки допомагали людським жінкам засилювати нитки в гострі голки, згладжувати рубці своїми крихітними ніжками й плести мережива з коштовного шовку. Адже Фарид тим часом дізнався, що скляні чоловічки не тільки мають кров, а й закохуються, і Яшма дуже закохався в скляну дівчину з блідо-жовтими кінцівками, яку він залюбки й цілком таємно спостерігав через вікно майстерні її господині.
— Якого ще чаю? Хіба я знаю? Такого, що гамує біль у шлунку! — відповів Орфей, опанований кепським настроєм. — Цілісінький день він ріже мені тіло, неначе там сидить жук-олень. Як можна за таких умов написати щось путнє на папері?
Звичайно. Орфей, коли не міг нічого написати, завжди скаржився на біль, що аж ріже в шлунку, і на голову, що тріщить.
«Сподіваюся, він різатиме його цілісіньку ніч, — думав Фарид, зачинивши за собою двері кабінету. — Сподіваюся, різатиме так довго, що він нарешті напише щось для Вогнерукого».
У самісіньке серце
Мирно-радісна поверхня іскристого від роси світу не показувала йому жодної порошинки страждання або смутку.