— Принаймні він не вимагав, щоб ти привів цирульника! — Яшма щиро намагався розвеселити Фарида, переступивши разом з ним високий поріг кухні.
Атож, цирульника, що жив за міською брамою. Лише два дні тому Орфей посилав його туди. Той цирульник кидався полінами, коли хто викликав його вночі, або підходив до дверей із лещатами, якими висмикував зуби.
— Голова тріщить! У шлунку ріже! — лаявся Фарид. — Сироголовий знову забагато зжер!
— Трьох смажених золотих пересмішників, начинених шоколадом і феїними горішками, підсмаженими з медом, половину поросятка, начиненого каштанами, — перелічував Яшма і злякано зіщулився, побачивши коло кухонних дверей Пронозу. Куниця наганяла страх на Яшму, дарма що Фарид завжди запевняв його, що куниця може поганятися за скляним чоловічком, але аж ніяк не з’їсть його.
На кухні була тільки одна служниця. Фарид нерішуче зупинився, побачивши, що то Бріана. Знову вона. Дівчина мила горщики після вечері, її вродливе обличчя посіріло від утоми. Для Орфеєвих служниць робочий день починався зі сходом сонця й закінчувався тільки тоді, коли місяць уже високо підбивався на небі.
Орфей щодня обходив увесь будинок, пильно дивлячись, чи нема де порошинки або павутинки, плями на одному з дзеркал, що висіли повсюди, чи не пропала де срібна ложка, чи не лишилося після прання плям на сорочках. Коли знаходив що, відразу стягував усім служницям якусь суму з їхньої жалюгідної платні. А Орфей знаходив майже завжди.
— Чого ти хочеш? — обернулася до нього Бріана й витерла мокрі руки об фартух.
— В Орфея болить живіт, — пробурмотів Фарид, не дивлячись на неї. — Ти повинна заварити йому чай.
Бріана підійшла до полиць і зняла глечик з найвищої полиці. Фарид не знав, куди діти очі, поки вона запарювала зілля. Її коси мали такий самий відтінок, як і волосся її батька, але кучерявились і блищали у світлі свічки, мов червоне золото, що його намісник так полюбляв носити як прикраси на своїх худих пальцях. Шпільмани співали пісень про вроду доньки Вогнерукого і про її розбите серце.
— Чого ти так дивишся? — раптом підступила вона до нього. Її голос звучав так суворо, що Фарид мимоволі відсахнувся. — Я схожа на нього, правда?
Здавалося, ніби вона шліфувала ці слова протягом усієї мовчанки останніх тижнів, аж поки вони стали гострим лезом, яке могло дістати йому до серця.
— А ти й анітрохи не схожий на нього! Я завжди казала матері: це лише забіглий волоцюга, що так довго прикидався перед батьком, ніби він його син, аж той повірив, що повинен загинути за нього!
Кожне слово разило, мов криця, і Фарид відчував, як слова крають йому серце.
Очі в Бріани були не такі, як у її батька. Вона мала материні очі, і вони дивилися на Фарида з не меншою ворожістю, ніж Роксанині. Йому хотілося вдарити її або заткнути їй вродливого ротика, але надто вона була схожа на Вогнерукого.
— Ти демон, лихий дух, що приносить тільки нещастя! — Вона подала йому заварений чай. — На, занеси Орфеєві. І скажи, нехай менше їсть, тоді й шлункові буде краще.
Фаридові тремтіли руки, коли він брав кухля з її рук.
— Ти нічого не знаєш, — сказав він їй хрипким голосом. — Узагалі нічого! Я не хотів, щоб він повернув мене! Було б набагато краще, якби я вмер!
Бріана тільки глянула на нього — материними очима на батьковому обличчі.
Фарид із гарячим кухлем знову подався до Орфеєвого кабінету. Тим часом Яшма крихітною скляною ручкою співчутливо гладив йому голову.
Вістка з Омбри
Інколи буває в давній книжці
Темне місце жирно хтось підкреслив.
Ти там був, — куди тебе віднесло?
Меґі подобалось у таборі розбійників. Інколи Резі майже здавалося, ніби її донька завжди мріяла про життя серед подертих наметів. Вона придивлялась, як Батист шив нову маску, слухала пояснення Здорованя, як треба розмовляти з жайворонками, і брала, усміхаючись, лісові квіти, які збирав для неї молодший брат Здорованя. Було приємно бачити, що Меґі сміється частіше, хоча Фарид і далі служив Орфеєві.
А Реза скучила за покинутим хутором. Їй бракувало спокою та відрубності й відчуття, ніби вона на самоті з Мо і Меґі після всіх довгих тижнів розлуки. Тижнів, місяців, років…
Іноді, дивлячись на Мо та Меґі, що сиділи з розбійниками коло багаття, вона думала, ніби бачить їх за грою, в яку вони грали не один рік, коли вона була далеко від них. «Ходімо, Мо, пограємо в розбійників».