Чорний Принц порадив Мо попервах лишатися тільки в таборі, і кілька днів той дотримувався цієї поради. Та вже на третю ніч знову зник у лісі, і то сам-один, немов зібрався шукати себе самого. А на четверту ніч знову пішов з розбійниками.
Батист наспівав Резі пісню, яка поширилася в Омбрі після візиту Мо. Сойка вилетів із замку, співалося в ній, вилетів на найкращому Миршавцевому румакові. Він начебто вбив десятьох вартових, замкнув Ворона в склепі і вкрав щонайкращі Бальбулюсові книжки.
— А що тут правда? — запитала вона Мо, а він тільки засміявся.
— Те, що я літав, на жаль, неправда! — шепнув він їй і погладив по лону, де, ще не видна, розвивалася дитина. Потім пішов із Чорним Принцом. А Реза щоночі лягала, слухала пісень, яких співав Батист надворі перед наметом, і боялася за чоловіка.
Чорний Принц звелів поставити для них два намети поряд зі своїм, намети були зшиті зі старого одягу, і розбійники пофарбували їх настоєм дубової кори, щоб вони не дуже вирізнялися серед навколишніх дерев; один намет для Меґі, а другий — для Сойки з дружиною. Матраци з сухого моху, на яких вони спали, зволожіли, і коли Мо пропадав ночами, Реза спала з донькою, щоб гріти одна одну.
— Буде люта зима, — не вперше мовив Здоровань, коли трава одного ранку так побіліла від інею, що можна було добачити сліди скляних чоловічків.
В ущелині, де був розташований табір, ще й досі збереглися сліди велетнів. Дощі, які лили останні тижні, перетворили їх на калюжі, де плавали жаби з золотими цятками. Дерева на схилах ущелини спиналися вгору майже так само високо, як і в хащі. Зів’яле листя вкривало холодну осінню землю золотом і вогненною червінню, а феїні гнізда на гіллі висіли, мов перестиглі плоди. Як глянути на південь, удалині можна було побачити село, стіни хат ясніли, мов пліснява, між майже голих дерев, але те село було бідне, таке злиденне, що навіть пожадливі Миршавцеві податківці не навідувалися до нього. Вночі всюди навколо в лісі чулося вовче виття. Понад убогими наметами літали сови, сіро-білі, мов маленькі привиди, а рогаті білочки крали всяку поживу, яку можна знайти між багаттями.
У таборі жило не менш ніж п'ятдесят чоловік. Часом більше. Наймолодшими були два юнаки, яких Хапало врятував від шибениці, і вони обидва шпигували для Принца: Дорія, Здорованів брат, що носив Меґі лісові квіти, і його приятель-сирота Люк, що допомагав Ґеконові навчати його ворон. Шестеро жінок куховарили для розбійників і латали їм одяг, проте жодна з них не ходила вночі з чоловіками. Реза намалювала їх майже всіх — юнаків, чоловіків і жінок (Батист дістав їй папір і крейду, а де — не казав), і запитувала себе, вдивляючись у кожне обличчя, чи справді тільки слова Феноліо провели ті лінії, чи, може, в цьому світі існує якась доля, що діє незалежно від старого чоловіка.
Жінки дуже рідко бували присутні, коли чоловіки збиралися разом і розмовляли між собою. Реза щоразу відчувала несхвальні погляди, коли вона і Меґі, вважаючи, що це їхнє очевидне право, сідали поряд із Мо і Чорним Принцом. Інколи вона відповідала на погляди, дивилась у вічі Хапалу, Геконові та іншим, що допускали жінок тільки до казанів та латання одягу, і проклинала невідступну нудоту, яка перешкоджала їй супроводити Мо принаймні тоді, коли він із Принцом об'їздив навколишні пагорби, щоб знайти на зиму якийсь більш-менш захищений притулок.
П’ять днів і п'ять ночей сиділи вони в таборі, який Меґі охрестила «табором зниклих велетнів», аж поки десь опівдні Дорія й Люк повернулися з Омбри зі звісткою, яка вочевидь була така погана, що Дорія навіть не розповів її старшому братові, а пішов простісінько в намет до Чорного Принца. Трохи згодом Принц гукнув до себе Мо, а Батист зібрав людей.
Дорія, перше ніж увійти в коло розбійників, поглянув на старшого брата, немов набирався в нього мужності для вістки, яку мав повідомити. Проте, коли заговорив, його голос звучав ясно і твердо. Здавалося, говорить не хлопець, а набагато старший чоловік.
— Учора з хащі приїхав Свистун, — почав він, — по шляху, що веде до Омбри з заходу. Він погрожує підпалами, грабує і всюди оголошує, що прийшов збирати податки, бо Миршавець надто мало доправляє їх до Сутінкового замку.
— Скільки з ним панцерних солдатів? — брутально, як і завжди, запитав Хапало. Резі не подобався його голос. Їй ніщо не подобалося в ньому.
Дорія, судячи з його погляду, здається, теж не дуже любив чоловіка, який урятував йому життя, проте відповів:
— Багато. Більше, ніж нас. Набагато більше, — додав він наостанку. — Точне число я не знаю. Селяни, яким Свистун підпалював хати, не мали часу рахувати.