— Ти розмовляв із Бридкою? Ну, дивина! Тож ось що тебе спонукало піти до Омбрійського замку. Сойка провадить переговори з донькою Змієголова. — Хапало недовірливо скривив грубе обличчя. — Звичайно, вона нічого не сказала тобі про дітей! Навіщо? Не кажучи вже про те, що вона, напевне, нічого про те не знала! Бридка в замку має не більше влади, ніж кухонна служниця. Так було завжди, і так буде й далі.
— Хапале, я вже не раз тобі казав, — суворіше, ніж звичайно, озвався Чорний Принц, — Віоланта має більшу владу, ніж ти гадаєш. І більше людей, дарма що всі вони дуже юні. — Він кивнув Мо: — Розкажи їм, що там діється в замку. Настала пора дізнатися і їм.
Реза поглянула на Мо. Невже Чорний Принц знає щось таке, чого не знає вона?
— Атож, Сойко, розкажи нам нарешті, як ти цього разу вибрався живим! — Тепер голос Хапала був такий неприховано ворожий, що декілька розбійників стривожено перезирнулися. — Це вже межує з чарами! Спершу тебе випустили цілим з Сутінкового замку, а тепер уже з Омбрійського замку, хоча там, за Миршавця, дмуть суворіші вітри. Тільки не кажи нам, що ти і його, щоб визволитися, зробив безсмертним!
Дехто з розбійників засміявся, але їхній сміх був моторошний. Реза добре знала, що чимало їх і справді вважають Мо за своєрідного чарівника, за одного з тих людей, чиї імена краще вимовляти пошепки, бо вони начебто розуміються на чорній магії й можуть одним поглядом зачарувати звичайних смертних. Таж як інакше можна пояснити, що чоловік, який виринув нізвідки, краще орудує мечем, ніж більшість їх? А ще може писати й читати.
— Змієголов має небагато радості від свого безсмертя! — докинув Здоровань.
Дорія сів поряд з ним, прикипівши похмурим поглядом до Хапала. Ні, хлопцеві справді не подобався його рятівник. Натомість його приятель Люк ходив за Хапалом і Ґеконом, мов собака.
— Ну то й що? Що це нам дало? Свистун грабує і вбиває ще лютіше, ніж доти. — Хапало сплюнув. — Змій безсмертний. Його свояк майже щодня вішає кого-небудь із нас. А Сойка йде до Омбри й повертається живий і цілий!
Стало тихо, дуже тихо. Для багатьох розбійників угода, яку Сойка уклав у Сутінковому замку зі Змієголовом, була більш ніж моторошна, дарма що зрештою виявилося, що саме Мо перехитрував Срібного князя. Але все-таки Змієголов безсмертний. Він раз у раз розважається тим, що дає першому-ліпшому чоловікові, якого зловив Свистун, меча до рук і заохочує штрикати йому тіло, щоб потім самому поранити напасника тим мечем так, щоб той помирав дуже довго і встиг прикликати білих жінок. Саме так Змієголов повідомляв, що він уже не боїться доньок Смерті. Навіть якщо це означало, що він і далі уникав підходити до них надто близько. «Смерть — Змієва служниця» — саме так він звелів написати срібними літерами на брамі Сутінкового замку.
— Ні. Я не мав потреби робити Миршавця безсмертним, — холодним, украй холодним голосом відповів Мо Хапалу. — То Віоланта вивела мене з замку живим і цілим. Після того як попросила мене допомогти їй убити її батька.
Реза поклала руку на живіт, наче могла таким чином не пустити тих слів до вух ще не народженої дитини. Але в її голові крутилася тільки одна думка: Чорному Принцові він розповів, що сталося в замку, а мені — ні. Вона пригадала, яким ображеним видавався голос Меґі, коли Мо нарешті розповів, що він зробив із книжкою з чистими сторінками, перше ніж передав її Змієголову. «Ти намочив кожну десяту сторінку? Але ж такого не може бути! Я ж усякчас була біля тебе! Чому ти нічого не сказав?» Хоча Мо всі довгі роки мовчав про те, де була її мати, Меґі все-таки вірила, що він врешті-решт не матиме від неї ніяких таємниць. Реза в таке не вірила. Проте їй стало прикро, що чоловік більше довіряє Чорному Принцові, ніж їй. Дуже прикро.
— Бридка хоче вбити свого батька? — з невірою в голосі запитав Батист.
— Що тут дивного? — озвався Хапало так гучно, ніби мав говорити за всіх. — Адже вона — Змієве поріддя. І що ти, Сойко, відповів їй? Що ти спершу маєш почекати, поки твоя клята книжка вже не захищатиме його від смерті?
«Він ненавидить Мо, — думала Реза. — Люто ненавидить». Але погляд, яким Мо зміряв Хапала, був не менш ворожий, і Реза не вперше запитала себе, чи раніше вона просто не помічала гніву в ньому, а чи гнів з’явився недавно, як і рубець на грудях.
— Книжка ще довго захищатиме батька Віоланти, — з гіркотою в голосі мовив Мо. — Змієголов дібрав способу врятувати її.
Розбійники знову зашепотілися. Тільки Чорний Принц, здається, не здивувався. «Отже, Мо й про це розповідав йому. Йому, а не мені. Він став іншим, — думала Реза. — Слова змінили його. Це життя змінило його. Навіть якщо це тільки гра. Якщо це справді гра…»