Гучні слова і тихі слова
Як ти ідеш, зімкнувсь позаду простір, як вода,
Не озирайся, тут ніде й душі нема навколо.
Таж простір — час, що перед нами іншим вигляда,
Бо любих місць не здатні ми покинути ніколи.
— Будь ласка, Мо! Попроси його! — Спершу Меґі здалося, ніби вона чує материн голос лише уві сні, в одному з тих похмурих сновидь, які посилала їй минувшина. В голосі Рези відчувався розпач. Та коли Меґі розплющила очі, голос чувся й далі. Визирнувши з намету, вона побачила, що батько-мати стоять між дерев, лише за кілька кроків від неї, мов дві нічні тіні. Мо прихилився до стовбура високого дуба, — такі гігантські дерева Меґі бачила лише в Чорнильному світі, — а Реза обхопила руку батька, ніби була змушена благати його, щоб він вислухав її.
— Хіба ми не робили так завжди? Коли комусь із нас не подобався роман, хіба ми не розривали книжку? Мо, невже ти забув, як багато книжок існує? Нумо знайдімо якусь іншу книжку, з іншим сюжетом, книжку, слова якої лишаються словами і не роблять нас плоттю від своєї плоті!
Меґі глянула на розбійників, що лежали всього за кілька метрів далі під деревами. Чимало їх спали просто неба, хоча ночі були дуже холодні, але розпачливий материн голос, здається, не розбудив нікого.
— Якщо добре пригадую, саме я давно вже хотів закрити цю книжку. — Голос Мо був холодний, як повітря, що крізь поношений одяг холодило їй тіло. — Але ж ти і Меґі й чути не хотіли про щось інше.
— Звідки я могла знати, що зробить із тобою цей сюжет? — відповідала Реза голосом, який свідчив, що вона насилу стримує сльози.
«Іди ляж і спи, — думала Меґі. — Нехай самі розбираються». А проте й далі сиділа, мерзнучи на холодному нічному повітрі.
— Про що це ти? Що він зробив зі мною?
Мо говорив так тихо, наче не хотів порушити нічну тишу, але Реза, здається, забула, де вона.
— Що він зробив із тобою? — З кожним словом мати говорила дедалі гучніше. — Ти ходиш із мечем на поясі! Ти майже не спиш і пропадаєш ночами! Невже ти думаєш, що я не можу відрізнити крик справжньої сойки від крику свого чоловіка? Я знаю, як часто Батист або Здоровань забирали тебе, коли ми жили ще на хуторі… А найгірше те, що я знаю, як охоче ти ходиш з ними. В тебе з’явилася любов до небезпеки! Ти поїхав до Омбри, хоча Принц застерігав тебе. Тебе там мало не зловили, а ти повернувся й поводишся так, ніби це все — лише гра!
— А що ж іще? — Мо й далі говорив так тихо, що Меґі насилу чула його. — Невже ти забула, з чого складається цей світ?
— Мені байдуже, з чого він складається. Ти можеш загинути в ньому, Мо. Ти знаєш це краще за мене. Чи ти, може, забув білих жінок? Ні. Ти навіть уві сні говориш про них. Інколи я навіть думаю, що ти скучив за ними…
Мо мовчав, та Меґі знала, що Реза має слушність. Мо лише раз розповідав доньці про білих жінок. «Меґі, вони зроблені тільки з туги, — казав він. — Вони вщерть виповнюють тобі серце, аж поки тобі хочеться йти тільки з ними, хоч куди вони поведуть тебе!»
— Мо, благаю тебе! — тремтячим голосом знову прохала Реза. — Попроси Феноліо приписати нас назад! Задля тебе він спробує. Він твій боржник!
Один з розбійників кашлянув уві сні, другий перекотився ближче до багаття, і Мо замовк. Але зрештою відповів, і то таким голосом, наче розмовляв із дитиною. Він ні разу не говорив таким тоном з Меґі:
— Резо, Феноліо вже не пише. Я навіть не певен, чи він ще може!
— Тоді йди до Орфея! Ти чув, що казав Фарид? Він приписав строкатих фей, єдинорога…
— Ну то й що? Орфей то тут, то там може щось доліпити до сюжету Феноліо. А щоб повернути нас до Елінор, він повинен написати щось власне. Я сумніваюся, що він може. Та навіть якби міг! За словами Фарида, він переймається тільки тим, щоб стати найбагатшим в Омбрі. Чи ти маєш гроші, щоб заплатити йому за його слова?
Цього разу мовчала Реза, і то так довго, ніби знову заніміла, як і тоді, коли втратила свій голос у цьому світі.
Мовчанку зрештою порушив Мо.
— Резо! — озвався він. — Якщо ми повернемося тепер, я сидітиму в домі Елінор і день у день думатиму тільки про те, як далі розвивається цей сюжет. Але жодна книжка у світі не розповість мені про це!