Навіщо Свистун рахує наших дітей? Жінки й прийшли заради цього запитання. Вони вже викрикували його й вартовим, але ті лише незворушно спрямовували списи на розгніваних матерів. Та жінки не розходилися.
Була п’ятниця, день ловів, і жінки вже кілька годин чекали на повернення свого нового пана, що, тільки-но прибувши до Омбри, заходився вибивати в хащі дичину. Його слуги знову нестимуть через голодне місто десятки закривавлених куріпок, вепрів, оленів і зайців, і то повз жінок, які не знають, де роздобути харчів на завтрашній день. Тому Феноліо по п’ятницях звичайно ще рідше виходив з дому, ніж в інші дні, але сьогодні його погнала цікавість. Цікавість — що за обтяжливе чуття…
— Феноліо, — запитала його Мінерва, — ти зможеш приглянути за Деспіною та Іво? Мені треба до замку. Йдуть усі жінки. Ми хочемо змусити їх сказати, навіщо Свистун лічить наших дітей.
«Я знаю відповідь», — хотів сказати Феноліо, проте відчай на обличчі Мінерви не дав йому розтулити рота. Нехай вона все-таки сподівається, що народила дітей не для срібних копалень. Тож, Феноліо, нехай уже Миршавець і Свистун відберуть у неї надію.
Ох, як крається серце від таких картин! Учора він знову спробував писати — надто його вже обурив зарозумілий сміх, із яким Свистун заїхав до Омбри. Він узяв до рук одне з найгостріших пер, яке вимогливо подав йому скляний чоловічок, сів перед чистим аркушем паперу, а після години марного чекання Розенкварц дістав на свою голову ще й лайку, що купив папір, який має такий вигляд, ніби його виготовили зі старих штанів.
Ох, Феноліо, скільки ще безглуздих відмовок ти вигадаєш, прикриваючи те, що став безсловесним стариганем?
Так, він визнав свою провину. Він хотів бути господарем цього сюжету, дарма що після смерті Козимо прилюдно заперечував це бажання. Дедалі частіше він із пером і чорнилом сідав шукати колишнього чарівника, і здебільшого тоді, коли скляний чоловічок хропів у своєму феїному гнізді, бо надто було прикро, коли Розенкварц ставав свідком його невдач! Він пробував і тоді, коли Мінерва подавала дітям суп, навряд чи смачніший за воду, і тоді, коли страхітливі пістряві феї так гучно базікали у гнізді, що він не міг заснути, і тоді, коли одне з його створінь — як-от Свистун учора — нагадувало йому про день, коли він виткав цей світ із літер, сп’янілий від власного словесного мистецтва.
Але папір лишався чистим, немов усі слова перебігали до Орфея, тільки-но він брав їх на язик і облизував. Чи коли-небудь раніше життя смакувало йому так гірко?
У своєму смутку Феноліо інколи навіть бавився з думкою повернутися в село в іншому світі, таке мирне і сите, таке напрочуд позбавлене і подій, і фей, до рідних онуків, яким, напевне, бракує його оповідок (які ж казкові оповідки зможе він розповісти їм тепер!). Але звідки мають прийти слова, потрібні для повернення? Звісно, не з його пустої старої голови, і він навряд чи зможе попросити Орфея написати їх йому. О ні, так низько він ще не скочувався.
Деспіна схопила Феноліо за рукав. Козимо подарував йому туніку, але її вже поточила міль і вона стала не менш брудна, ніж його чоло, яке не хотіло думати. Що він робить отут, перед проклятим замком, мури якого ще тяжче пригнічують його? Чому він не лежить у своєму ліжку?
— Феноліо! А правда, що люди кров’ю харкають на те срібло, яке самі видобувають з-під землі? — Деспінин голосок завжди видавався йому пташиним писком. — Іво каже, що заввишки я якраз для копалень, де видобувають найбільше срібла.
Клятий хлопчисько! Навіщо він розповідає малій сестрі такі речі?
— Скільки разів тобі казати, щоб ти не вірила жодному слову свого брата? — Феноліо погладив за вухами густі чорні коси Деспіни й докірливо подивився на Іво. Бідолашний малий безбатченко.
— Чому я маю нічого не розказувати їй? Вона запитала мене! — Іво був у тому віці, коли зневажають навіть спасенну брехню. — Тебе, мабуть, ще не візьмуть, — проказав він і нахилився до сестрички: — Дівчата надто швидко вмирають. А мене, Бепо, Ліно й навіть Мунґуса, дарма що він кульгає, — Свистун усіх нас забере. А там ми здохнемо не менш швидко, ніж наші…
Деспіна мерщій затулила рукою йому рот, неначе ще можна було оживити батька, якщо брат не вимовить найгіршого слова.
Феноліо найрадніше схопив би хлопця й добряче його поторсав. Але Деспіна тоді б одразу заплакала. Невже всі малі сестри обожнюють своїх братів?
— Та замовкни вже! Припини доводити сестру до божевілля! — гримнув він на Іво. — Свистун тут, щоб полонити Сойку. І щоб запитати Миршавця, чому він присилає так мало грошей до Сутінкового замку.