— Коли ти не зробиш цього задля мене, — Реза доклала зусиль, щоб її голос видавався спокійним, але Феноліо бачив сльози в її очах, — тоді зроби для Меґі і… для її брата або сестри, що невдовзі народиться.
Ще одна дитина? Феноліо несамохіть глянув на живіт Рези, неначе вже міг побачити нового майбутнього гравця. Невже розвиток подій тепер не матиме кінця?
— Феноліо, благаю тебе!
Що він мав відповісти їй? Чи треба розповідати про аркуш паперу, що завжди чистий лежить на його письмовому столі, чи, може, просто признатися, що йому подобається, як її чоловік грає роль, написану для нього, що Сойка — його єдина розрада цієї похмурої доби, єдина ідея, яка справді реалізується? Ні, краще такого не казати.
— Тебе послав Мортимер?
Реза відвела очі.
— Резо, він теж хоче покинути? — запитав Феноліо, а подумки додав: «Покинути мій світ. Мій казковий світ, дарма що в ньому цієї миті дещо пішло шкереберть?» Так, Феноліо знав це занадто добре: він і досі любив цей світ, попри всю його похмурість. Можливо, навіть саме тому. Ні. Ні, не тому… чи, може?..
— Він мусить покинути! Невже ти не бачиш? — На вуличці вмирало останнє світло дня. Між будинками, тісно притуленими один до одного, було холодно й так тихо, наче вся Омбра думала про Свистунову погрозу. Реза, здригнувшись від холоду, тісніше закуталася в плащ. — Твої слова… змінили його!
— Що? Слова не змінюють людей! — гучніше, ніж намірявся, заперечив Феноліо. — Можливо, твій чоловік завдяки моїм словам дізнався про себе те, чого ще не знав, але воно вже існувало, тож, якщо й сподобалося йому, це аж ніяк не моя провина! Отож їдь назад, розкажи йому, що казав Свистун, щоб він у майбутньому краще відмовлявся від таких візитів, як-от до Бальбулюса, і, ради Бога, нічим не переймайся. Він грає свою роль дуже добре! Він грає її краще, ніж решта, яких я вигадав, за винятком Чорного Принца. Твій чоловік — герой у цьому світі! Який чоловік не прагне цього?
Як Реза глянула на нього! Наче він — старий дурень, який не знає, що каже.
— Ти чудово знаєш, як закінчують герої, — проказала вона, насилу стримуючи свій голос. — Вони не мають ані дружин, ані дітей і до старості не доживають. Пошукай когось іншого, хто грає в твоїй оповідці роль героя, але не мого чоловіка! Ти повинен усіх нас приписати назад! Ще цієї ночі.
Феноліо не знав, куди очі ховати. Погляд Рези був напрочуд ясний — точнісінько, як у її доньки. Меґі завжди теж отак дивилася на нього. У вікні над ними горіла свічка. Його світ поринув у пітьму. Настала ніч — опустилася завіса, вранці події підуть далі.
— Мені шкода, але я нічим не допоможу тобі. Я не писатиму знову. Письмо породжує тільки лихо, а його і справді вже досить.
Який він боягуз! Занадто боязливий для правди. Чому він не сказав їй, що слова покинули його, що вона звертається не до тієї людини? Але Реза, здається, знала це й без нього. Як багато почуттів змішувалися в її ясному погляді: гнів, розчарування, страх — і впертість. «Як її донька, — знову подумав Феноліо. — Така непохитна, така сильна. Жінки загалом інші. Атож, безперечно. Чоловіки розбиваються набагато швидше. Лихо не розбиває жінок. Воно повільно зуживає і спустошує їх, як-от Мінерву».
— Гаразд! — у Резиному голосі, який і досі тремтів, уже відчувалося, що вона опанувала себе. — Тоді я одразу піду до Орфея. Він може приписати єдинорога, він усіх нас привів сюди. Тож чому він не може повернути нас назад?
«Якщо ти можеш заплатити йому, — подумав Феноліо, але не сказав нічого. — Орфей прожене її. Він береже слова для панів із замку, які оплачують його дороге вбрання і служниць. Ні, вона буде змушена лишитися, разом з Мортимером і Меґі, і це буде добре, бо хто, як не вони, читатимуть його слова, раптом вони коли-небудь знову коритимуться йому? І хто, як не Сойка, вб’є Змієголова?»
Вона мусить лишитися. Так буде краще.
— До ж, іди до Орфея, — промовив Феноліо. — Щасти тобі. — Він повернувся до неї спиною, щоб уже не бачити відчаю в її очах. А хіба він не побачив у її очах бодай сліду зневаги? — Але краще не повертайся назад у пітьмі, — додав він. — Вулиці стають щодня небезпечніші.
А потім пішов геть. Мінерва, мабуть, уже чекає його з вечерею. Феноліо ні разу не озирнувся. Він надто добре знав, як Реза дивитиметься йому вслід. Так само, як її донька.
Даремний страх
Ти прагнеш чогось іншого, ніж хочеш, каже сновиддя.
Лихе сновиддя. Покарай його. Із хати прожени.
Прив’язуй до коня, нехай біжить услід.
Повісь його. Таж заслужило.