Сироголовий, коли охоронець повідомив йому про нічну відвідувачку, був не сам. Коло Орфея було троє дівчат, усі — навряд чи старші за Меґі, і вони вже кілька годин поспіль вуркотіли йому, який він розумний і впливовий, тож ніхто перед ним не встоїть. Наймолодша сиділа на його гладких колінах, і Орфей цілував та лапав її так старанно, що Фарид із великою охотою надавав би йому по руках. Він раз у раз посилав Фарида, щоб той приводив йому найвродливіших омбрійських дівчаток.
— Чого ти манірнишся? — напався він на Фарида, коли той спершу відмовлявся служити йому ще й так. — Вони надихають мене. Ти що, ніколи не чув про муз? Отож іди, бо інакше я ніколи не знайду слів, яких ти так нетерпляче чекаєш!
Тож Фарид скорився і приводив дівчат, що дивилися йому вслід на ринку й на вуличках, до Орфеєвого дому. А озиралося на нього чимало дівчат. Зрештою, всі старші від нього хлопці Омбри або загинули, або служили Віоланті. Більшість дівчат приходили всього за кілька монеток. Вони мали голодних братів і сестер, матерів, які потребували грошей. А чимало просто хотіли нарешті мати змогу купити собі нове вбрання.
— Дружина Чарівновустого? — Голос Орфея явно свідчив, що він тільки-но вилив у себе цілу пляшку важкого червоного вина, проте його очі за круглими скельцями окулярів блищали ще напрочуд ясно. Одна з дівчат почіпала ті скельця пальцем, і то так обережно, наче боялася, ніби одразу перетвориться на скло.
— Цікаво. Заведи її. А ви, троє, зникніть.
Орфей зіпхнув дівчину з колін і розгладив одяг. «Пихата волова жаба», — подумав Фарид і вдав, наче не може відкоркувати пляшку, щоб Орфей не вигнав його з кімнати.
Коли Ос привів Резу, трійко дівчат так швидко вибігли повз неї, немов на колінах в Орфея їх застукала рідна мати.
— Що ж, оце так несподіванка! Сідай! — Орфей показав на один зі стільців зі своїми ініціалами, він навмисне замовив такі стільці, і звів брови, щоб ще більше увиразнити свій подив. Він тренував цей жест — і не тільки цей. Фарид не раз заставав Орфея, як той перед дзеркалом учився зображувати різні вирази обличчя.
Ос зачинив двері, і Реза, вагаючись, сіла, наче не знала до ладу, чи вона хоче лишитися.
— Сподіваюсь, ти прийшла не сама! — Орфей опустився нижче за письмовим столом і спостерігав гостю, як павук муху. — Омбра — не дуже безпечне місце вночі, надто для жінки.
— Мені треба поговорити з тобою. — Резин голос і далі був дуже тихий. — На самоті, — додала вона, глянувши скоса на Фарида.
— Фариде! — гукнув Орфей, не дивлячись на неї. — Зникни. І забери з собою Яшму. Він знову замастився чорнилом, помий його.
Фарид проковтнув проклін, що крутився на язиці, посадив скляного чоловічка на плече й пішов до дверей. Реза опустила голову, коли хлопець проминав її, і він побачив, що її пальці, коли вона оправляла простеньку сукню, тремтять. Чого їй треба тут?
Ос, як і завжди, спробував перечепити Фарида під дверима, але хлопець тим часом уже збагнув такі підступні жарти й навіть дібрав способу мститися за них. Одна його усмішка — і служниця на кухні дбала, щоб наступна страва не пішла Бугаєві на добро. Фаридова усмішка була набагато гарніша за Осову.
Але надію підслухати під дверима Фарид був змушений поховати. Там стояв Ос. А втім, Фарид знав ще одне місце, де можна підслухати, що відбувається в Орфеєвім кабінеті. (Служниці розповіли, що дружина попереднього власника шпигувала звідти за своїм чоловіком.)
Яшма перелякано глянув на Фарида, коли той, замість піти вниз на кухню, пішов до сходів, які вели нагору. Ос, проте, нічого не запідозрив, бо Фарид часто був змушений іти нагору, щоб принести Орфеєві чисту сорочку або нашмарувати чоботи. Орфеїв гардероб містився під дахом в окремій кімнаті, поряд зі спальнею, а отвір, який давав змогу підслухати, був якраз під вішаками, де висіли Орфеєві сорочки. Від них так сильно відгонило трояндами і фіалками, що Фарида аж знудило, коли він опустився навколішки між сорочками. Одна служниця показала йому дірку в підлозі, коли заманила його до цієї кімнати, щоб цілуватися. Дірка, мабуть, була менша за монетку, але, притулившись до неї вухом, можна було розібрати кожне слово, проказане в кабінеті, а коли притулитися оком — бачити Орфеїв письмовий стіл.
— Чи я можу? — Орфей зареготав, наче ще ніколи не відповідав на безглуздіше запитання. — Тут і сумніватися годі! Але мої слова мають свою ціну, і вона немала.
— Знаю. — В Резиному голосі й далі відчувалося вагання, немов вона ненавиділа кожне вимовлене слово. — Я не маю грошей, як Миршавець, але можу працювати на вас.