— Відчепіться! — Принаймні голос послухався її. Такий голос, мабуть, не часто можна почути вночі в Омбрі…
— Чого б це? — Від солдата позаду тхнуло Вороновим вогнем. Його руки полізли вище, до грудей. Решта двоє реготали, і той сміх був мало не гіршим від пальців, які лапали її. Але крізь сміх Резі здалося, ніби вона чує й інші звуки. Кроки, легенькі, швидкі кроки. Фарид?
— Забери руки! — Реза цього разу крикнула якомога гучніше, проте не її голос змусив солдатів зупинитися.
— Лишіть її! Миттю!
Голос Меґі звучав так по-дорослому, що Реза не одразу збагнула, що то її донька. Меґі вийшла з-поміж будинків не менш упевнено, ніж тоді, коли з’явилася в Каприкорновій фортеці. Але сьогодні на Меґі не було огидного білого вбрання, яке примусила її вдягнути Мортола.
Солдат, що тримав Резу, опустив руки, мов хлопець, застуканий на гарячому, але, побачивши, що з пітьми виходить лише дівчина, заходився лапати ще брутальніше.
— Ще одна? — обернувся найменший, прицінюючись до Меґі. — Ну, тим краще. Бачите їх? Хіба я не казав вам про Омбру, що це кубло, де повно жінок?
Безглузді останні слова. Чорний Принц метнув йому в спину ножа. Мов тіні, що раптом ожили, Принц разом з Мо виринули з пітьми. Солдат, що тримав Резу, щосили пхнув її вперед і дістав меча. Він криком застеріг другого, але Мо вбив їх обох так швидко, що Резі здалося, ніби вона не встигла й дихнути. Коліна їй підігнулися, і вона була змушена зіпертися на найближчу стіну. До неї підбігла Меґі й занепокоєно запитала, чи вона не поранена. А Мо тільки глянув на неї.
— Ну? Феноліо вже пише? — лише запитав він.
Мо знав, чому вона приїхала сюди. Ще б пак.
— Ні! — прошепотіла вона. — Ні, він уже нічого не напише. Ані він, ані Орфей.
Як він глянув на неї! Наче не знав, чи можна їй вірити. Ще ніколи він не дивився на неї так. Потім мовчки обернувся й допоміг Чорному Принцові затягти тіла у завулок.
— Ми пройшли крізь ручай Фарбарів! — прошепотіла їй Меґі. — Мо і Принц повбивали там варту.
Резо, скільки трупів. І тільки тому, що ти хотіла додому. Всюди на бруківці темніла кров, і, коли Мо відтягував солдата, що лапав її, їй здавалося, ніби його очі й досі дивляться на неї. Чи їй шкода його? Ні. Але вона здригнулася, чуючи, як донька каже про трупи як про щось звичайне й незначуще. А Мо? Що він відчуває? Невже нічого? Вона побачила, як він плащем одного з солдатів стер кров зі свого меча і глянув на неї. Чому вона вже не може нічого прочитати в його очах, як давніше?
Бо бачила перед собою Сойку. І цього разу сама покликала його.
Шлях до ручаю Фарбарів видавався безкінечним. Над ними в небі й далі спалахував Воронів вогонь, двічі вони були змушені ховатися від гурту п’яних солдатів, аж поки їм ударив у ніс ядучий сморід Фарбарського болота. Коли вони підійшли до ручаю, яким стічні води крізь ґрати в міському мурі стікали до річки, Реза затулила собі рукавом рот і ніс, а коли пішла вслід за Мо по болоту, їй стало так зле, що вона насилу змогла набрати повітря в груди, щоб пролізти у воді під ґратами.
Чорний Принц допоміг Резі вибратися на берег, і вона побачила між кущами одного з убитих вартових. Беззоряної ночі кров на його грудях скидалася на чорнило, і Реза заплакала. Вона плакала невпинно й не могла стримати сльози навіть тоді, коли вони дійшли до річки, де їм довелося змити з себе сморідні води й прополоскати одяг.
Двоє розбійників чекали з кіньми внизу на березі, там, де купалися німфи, а омбрійські жінки сушили білизну на пласкому прибережному камінні. Був там і Дорія, але без свого дужого брата. Побачивши, яка мокра Меґі, він накинув їй на плечі свій розстебнутий плащ. Мо допоміг Резі сісти на коня, але й далі не озивався до неї. Від його мовчанки вона мерзла ще більше, ніж від мокрого одягу, і не він, а Чорний Принц приніс їй якесь укривало. Чи сказав йому Мо, чого вона хотіла в Омбрі? Ні, звичайно, ні. Як він пояснив би, яку силу мають слова в цьому світі?
Навіть Меґі знала, чому мати поїхала до Омбри. Реза подивилась їй у вічі. Вони були пильні, немов донька стривожено запитувала, що вона вчинить далі. А що, як Меґі дізнається, що вона ходила й до Орфея? Чи зрозуміє вона, що причиною був тільки страх за батька?
Перше ніж вони рушили далі, почав накрапати дощ. Вітер жбурляв їм в обличчя крижані краплини, а над замком здіймалося таке темно-червоне сяєво, немов Ворон посилав їм навздогін засторогу. Дорія з наказу Принца лишився замітати сліди, і Мо поїхав уперед. Коли він раз обернувся, то дивився на Меґі, а не на неї, і Реза була вдячна дощеві, який нікому не давав побачити сліз на її обличчі.