Безсонна ніч
Коли я знов у відчаї від світу
Не сплю, почувши шерехи ледь чутні,
Від страху за життя, бо маю діти,
Я йду до річки, де дуби могутні
В красі своїй заснули над водою
І де сріблиста чапля рибу ловить, —
Там знову я в обіймах супокою,
Мов звір: про клопіт він не мовить.
Я відчуваю, як вода біжить,
Й зірки вгорі, удень сліпі й невидні;
Стою під ними, спочиваю мить —
І пута розриваю я огидні!
— Пробач мені, — щиро мовила Реза.
«Пробач мені». Два слова, і вона раз у раз шепотіла їх, але Мо відчував за ними, що вона думала насправді: вона знов ув’язнена. Каприкорнова фортеця, гірське село, тюрма в Сутінковому замку — скільки в’язниць. А тепер її цупко тримає книжка, та сама книжка, що якось уже полонила її. І коли вона спробувала відчепитися від неї, книжка притягла її назад.
— І мені пробач, — мовив він, і повторив ці слова не менше, ніж вона, хоча знав, що вона чекала зовсім інших слів: «Гаразд, Резо, повертаймося. Невдовзі ми з'ясуємо як!» Але він нічого не сказав, і невимовлені слова породили мовчанку, добре відому їм відтоді, як Реза втратила голос.
Зрештою вони лягли спочивати, хоча надворі вже сіріло, бо були виснажені страхом, який опанував їх обох, і тим, чого вони не сказали одне одному. Реза швидко заснула, і, дивлячись на її сонне обличчя, Мо пригадав роки, коли він із тугою сподівався мати коли-небудь змогу дивитись, як вона спить. Але навіть ця думка не заспокоїла його, і зрештою він лишив Резу саму з її сновиддями.
Мо ступив у ніч, пройшов повз вартових, що відсахнулися від сморідного духу фарб, яким і досі тхнув його одяг, і пішов уздовж ущелини, де містився табір, немов Чорнильний світ міг підказати йому, що діяти, якщо він слухатиме досить уважно.
А про дії, яких прагнув він сам, Мо знав аж занадто добре…
Зрештою він сів над ставком, що колись був велетневим слідом, і придивлявся до дракончиків, які роїлися над каламутною водою. В цьому світі існували маленькі крилаті дракончики, і Мо полюбляв сидіти тут, придивлятися до їхніх химерних постатей і уявляти собі, яким великим мав бути велетень, щоб лишити такий слід. Кілька днів тому він разом з Меґі зайшов до одного ставка, щоб з’ясувати глибину сліду. Він засміявся, згадавши про це, дарма що йому було не до сміху. В душі він і досі відчував здригання, яке полишає вбивство.
Цікаво, а Чорний Принц відчуває його після довгих років розбишацького життя?
Ранок вставав, вагаючись, наче змішував чорнило з молоком, і Мо не міг сказати, як довго він просидів, чекаючи, поки світ Феноліо скаже йому, що буде далі, як раптом до нього тихенько озвався знайомий голос.
— Ти не мусиш бути сам! — сказала Меґі й сіла поряд із ним на білу від паморозі траву. — Небезпечно відходити так далеко від варти.
— А ти? Я мав би бути суворішим батьком і забороняти тобі бодай на один крок відходити без мене від табору.
Меґі поблажливо усміхнулася і обняла батькові коліна:
— Дурниці! Я завжди маю з собою ніж. Фарид навчив мене орудувати ним.
Якою дорослою видається його донька. Він просто йолоп, що завжди прагне захищати її.
— Ти помирився з Резою?
Стурбований погляд Меґі збентежив Мо. Інколи було б набагато легше, якби він жив сам із донькою.
— Авжеж. — Мо випростав палець, і на нього опустився дракончик, що, здавалося, був із синьо-зеленого скла.
— Ну? — запитально дивилась на нього Меґі. — Вона просила обох, правда? І Феноліо, і Орфея.
— Так. Проте сказала, що не домовилася з жодним. — Дракончик вигнув тоненьке тіло. Воно було вкрите маленькими лусочками.
— Звичайно, ні. А що вона думала? Феноліо вже не пише, а Орфей дорого коштує. — Меґі зневажливо наморщила чоло.
Усміхнувшись, Мо розгладив його:
— Припини, інакше лишаться зморшки, а це було б трохи зарано, еге ж? — Як він любив її обличчя! Як любив. І хотів, щоб воно було щасливе. Більш нічого він не хотів так у світі.
— Меґі, скажи мені чесно. — Донька вміла брехати набагато краще, ніж він. — Ти теж хочеш назад? — Вона опустила голову і пригладила рівні коси за вухами. — Меґі! — Донька й далі не дивилась на нього.