— Не знаю, — тихо відповіла вона нарешті. — Можливо. Дуже важко так часто відчувати страх — страх за тебе, страх за Фарида, страх за Чорного Принца, за Батиста, за Здорованя, і, — вона підвела голову і глянула на батька, — знаєш, Феноліо написав сумну оповідь. Можливо, від цього й усе лихо. Просто сюжет такий…
Атож, сюжет… Але хто переповів його? Феноліо — ні. Мо глянув на іній на своїх пальцях. Холодний і білий. Як білі жінки… Інколи він прокидався, бо йому причувалося, ніби він чує їхній шепіт. Інколи знову відчував їхні холодні пальці на своєму серці, а інколи, так, інколи він майже прагнув побачити їх знову.
Мо глянув угору на дерева — чимдалі від усього білого. Сонце вже пробилося крізь ранковий туман, і на майже голому гіллі спалахнули, немов тьмяне золото, останні листочки.
— А що з Фаридом? Хіба він — не причина лишитись?
Меґі опустила голову, докладаючи всіх зусиль, щоб її голос видавався байдужим:
— Фаридові однаково, чи я тут. Він думає тільки про Вогнерукого. А відколи той загинув, стало ще гірше.
Бідолашна Меґі. Закохалася не в того юнака. Але відколи кохання запитує про таке?
Меґі, знову подивившись на батька, щосили намагалася приховати свій смуток:
— А ти що думаєш, Мо? Елінор скучила за нами?
— За тобою і матір’ю — безперечно. А за мною — не знаю. — Він удав голос Елінор: — «Мортимере! Ти не поставив Дікенса на місце. І як таке може бути, що я мушу пояснювати палітурникові, що в бібліотеці не їдять мармеладу?»
Меґі засміялася. Що ж, принаймні звеселіла. День у день її дедалі важче розсмішити. Але наступної миті її обличчя знову споважніло:
— Я дуже скучила за Елінор. Я скучила за її домом та бібліотекою й кав’ярнею над озером, куди вона завжди водила мене їсти морозиво. Я скучила за твоєю майстернею й тим, як ти водив мене вранці до школи і по дорозі перекривляв, як Елінор і Даріус сваряться між собою, а також за моїми подружками, які завжди любили ходити до мене, бо ти вмів розсмішити їх… Я б так хотіла розповісти їм про все, що сталося з нами, навіть коли вони, природна річ, не повірять жодному моєму слову. А втім, певне, можна взяти з собою як доказ скляного чоловічка.
Якусь мить Меґі видавалася далекою, дуже далекою, немов її повернули назад не слова Феноліо чи Орфея, а її власні. Проте батько й донька і далі сиділи на березі ставка серед омбрійських пагорбів, і одна фея залетіла Меґі в коси і шарпнула їх із такою силою, що дівчина аж зойкнула, і Мо чимшвидше прогнав дрібну істоту. То була одна зі строкатих фей, Орфеєве створіння, і Мо здавалося, ніби на її крихітному обличчі він побачив відбиток зла, притаманного її творцеві. Зі щасливим хихиканням фея понесла свою біляву здобич-волосинку до гнізда, що, як і вона, теж мінилося всіма барвами. На відміну від блакитних фей, Орфеєві створіння, коли надходила зима, не впадали в сплячку. Здоровань навіть стверджував, що вони обкрадають своїх блакитних родичок, коли ті сплять у гніздах.
На віях у Меґі висіла сльозина. Можливо, фея була причиною, а може, що інше. Меґі ледь помітно стерла її рукою.
— Отже, ти хочеш назад.
— Ні. Я таки кажу, що не хочу! — Якою нещасливою видавалася Меґі. — Що станеться з Феноліо, коли ми просто підемо? А що думатиме Чорний Принц, і Здоровань, і Батист? Що станеться з ними? А що з Мінервою та її дітьми, Роксаною і… Фаридом?
— І що? — запитав Мо. — Як сюжет розвиватиметься далі без Сойки? Свистун забере дітей, бо матері в розпачі не знайдуть йому Сойки. Чорний Принц, звичайно, спробує врятувати дітей, він буде справжнім героєм цього сюжету і добре гратиме свою роль. Але він уже надто довго грав героя, він утомлений, і йому бракує людей. Отож панцерні солдати вб'ють одного за одним його і всіх, хто йшов за ним: Батиста, Здорованя і Дорію, Ґекона і Хапала, — а втім, цих двох, здається, не шкода. Потім Свистун, напевне, прожене Миршавця під три чорти і якийсь час сам пануватиме в Омбрі. Орфей припише йому єдинорога або кілька бойових машин… Авжеж, вони безперечно сподобаються Свистунові. Феноліо з горя зіп'ється до смерті. А Змієголов буде безсмертним і коли-небудь пануватиме над народом небіжчиків. Думаю, десь такий і буде кінець. Чи як?
Меґі подивилася на батька. В ранковому промінні її коси видавалися золотим прядивом. Резині коси мали такий самий відтінок, коли він уперше побачив її в домі Елінор.
— Так, можливо, — тихенько відказала Меґі. — Але чи справді сюжет матиме інший кінець, якщо Сойка лишиться? Як він, сам-один, зможе довести його до доброго кінця?
— Сойко! — Дві жаби злякано стрибнули у воду, коли Здоровань прокладав собі шлях крізь підлісок.