— Даріусе! Ради Бога, не поводься так!
Жодної відповіді.
Цербер обігнав її на сходах і, висолопивши язика, поглядав на неї з верхньої сходинки.
— Даріусе!
Ім’ям слини дурного пса — де він?
Даріусова кімната містилася поряд із колишнім кабінетом Мортимера. Двері було відчинено настіж, а на ліжку лежала розстебнута валіза, яку вона купила йому для їхньої першої спільної подорожі. Для неї завжди було втіхою купувати книжки разом з Даріусом (і вона була змушена признатися, що він уже застеріг її від багатьох дурниць).
— Що?.. — Яким важким раптом став її лихий язик. — Нехай йому грець, що ти робиш?
Ну, що тут діється? Помилитися годі: Даріус складав до валізи свої нечисленні манатки.
— Даріусе!
Він поклав на ліжко портрет Меґі, який подарувала Реза, блокнот, оправлений руками Мортимера, і закладку, яку Меґі виготовила йому з сойчиних пір’їн.
— Халат! — проказав він здушеним голосом, кладучи до валізи фото батька-матері, що завжди стояло коло його ліжка. — Ти не заперечуєш, якщо я візьму його з собою?
— Що за дурниці? Звичайно, ні! Це подарунок, нехай тобі біс. Але куди ти хочеш його брати?
Цербер зайшов до кімнати й підбіг до тумбочки перед ліжком, де Даріус у шухляді завжди тримав кілька печив.
— Ще не знаю…
Даріус склав халат не менш ретельно, ніж решту одяганок (халат був йому завеликий, але звідки вона мала знати його розмір?), поклав до валізи малюнок, блокнот, закладку й опустив віко. Звичайно, йому не вдалося закрити замок. Він міг бути таким незграбою!
— Розпаковуй! Негайно! Це безглуздя.
Але Даріус похитав головою.
— Господи, невже ти можеш лишити мене саму? — Елінор сама злякалася відчаю у своєму голосі.
— Елінор, ти й зі мною була самотня, — відповів Даріус здушеним голосом. — Ти така нещасна! Я вже не витримую цього!
Дурний пес утратив надію на печиво, обнюхав тумбочку й зупинився коло неї з сумовитими очима. Він має слушність, казали його засльозені собачі очі.
Наче вона сама цього не знала! Вона сама собі вже стала нестерпна. А чи була вона такою раніше — до того, як Меґі, Мортимер і Реза перебрались до неї? Можливо. Але тоді тут були тільки книжки, а вони не скаржаться. Хоча — як бути чесною — до книжок вона ніколи не ставилась так брутально, як до Даріуса.
— Гаразд, заспокойся! — Її голос найсміховиннішим чином затремтів. — Не лишай мене саму. Ти маєш слушність. Чого ти маєш приглядатись, як я день у день стаю щораз нестерпніша і далі сподіваюся, що вони, можливо, якимось дивом повернуться? Може, мені краще застрелитися або втопитися в озері, замість гинути повільно і якнайжалюгідніше? Письменники часом чинять так, і в романах до таких учинків вдавалися не раз.
Як він дивився на неї своїми далекозорими очима (вона б давно мала купити йому нові окуляри. А його теперішні окуляри мали вже сміховинний вигляд). Потім відчинив валізу і глянув на свої речі. Дістав закладку, яку виготовила Меґі, і провів рукою по синіх плямистих пір'їнах. Пір’їнах сойки. Меґі приклеїла їх на смужку блідо-жовтого картону. Закладка така гарненька…
Даріус кашлянув. Він кашлянув тричі.
— Гаразд! — мовив він нарешті, насилу опанувавши голос. — Ти виграла, Елінор. Я спробую. Принеси той аркуш. Бо інакше ти, можливо, і справді коли-небудь застрелишся.
Що? Що він сказав? Серце Елінор несамовито закалатало, немов хотіло випередити її й податись у Чорнильний світ, до фей, до скляних чоловічків і до тих, кого вона любить, і то набагато більше, ніж будь-яку книжку.
— Ти думаєш?..
Даріус кивнув головою так безпорадно, як воїн, що бився не в одній битві.
— Так, — мовив він. — Так, Елінор.
— Несу! — обернулась Елінор.
Усе те, що протягом останніх тижнів свинцевим тягарем лежало на її серці й перетворювало її на стареньку бабусю, все минулося! Зникло без сліду.
Проте Даріус гукнув її назад:
— Елінор! Нам треба взяти ще й кілька блокнотиків Меґі і… таку практичну річ, як… як, скажімо, запальничку.
— …і ніж! — додала Елінор. Зрештою, там, куди вона хотіла піти, був Баста, а Елінор заприсяглася, що, зустрівши його наступного разу, матиме ніж у руці.
Вона мало не впала на сходах — так-бо квапилася потрапити назад до бібліотеки. Цербер скакав за нею, збуджено хекаючи. Може, якоюсь частиною свого собачого серця він здогадувався, що потрапить туди, де зник його колишній господар?
Він спробує! Він спробує! Про щось інше Елінор не могла й думати. Вона не думала про Резин утрачений голос, про дерев’яну ногу Кокереля або Пласконосове скривлене обличчя.