«Все буде добре, — думала вона, беручи з шафи аркуш з Орфеєвими словами. — Цього разу тут немає Каприкорна, щоб наганяти страх на Даріуса. Цього разу він читатиме дивовижно. О Господи, Елінор, ти знову побачиш їх!»
Клюнуло
Якби Джим умів читати, він, напевне, помітив одну дивовижну обставину… Але Джим якраз і не вмів читати.
Коротун, навряд чи вдвічі більший за скляного чоловічка, і аж ніяк не такий волохатий, як Туліо, ні, він повинен мати шкіру білу, як алебастр, трохи завелику голову й криві ноги. Що ж, принаймні Миршавець завжди точно знає, чого він хоче, дарма що тепер, відколи Свистун у місті, його замовлення значно порідшали. Орфей якраз міркував, яке волосся має бути в коротуна — руде, як у лисиці, чи біле, як в альбіноса, у двері саме постукав Ос і, почувши «Заходь», просунув голову в кабінет. Ос мав огидні манери за столом і неохоче вмивався, але про те, що треба стукати, не забував.
— Пане, ще один лист для вас!
Гах. Мабуть, було б непогано назвати його так? Пане…
Ос увійшов, нахилив голомозу голову (інколи він перегравав, удаючи покірність) і подав Орфеєві запечатаний папір. Папір? Дивна річ. Звичайно витончене панство присилало свої замовлення на пергаменті, та й печать була незнайома йому. Що ж, як і завжди. Це вже третє замовлення за цей день, справи йдуть добре. Навіть приїзд Свистуна нічого не змінив. Цей світ, здається, просто створено для нього! Хіба він не знав про це від самого початку, ще тоді, коли вперше спітнілими учнівськими руками розгорнув книжку Феноліо? Тут його за майстерні вигадки вже не запроторюють до в’язниці як брехуна і шахрая, тут цінують його талант, і вся Омбра вклоняється, коли він у своєму гарному вбранні походжає по ринку. Казково.
— Від кого лист?
Ос стенув сміховинно широкими плечима:
— Не знаю, пане. Мені його дав Фарид.
— Фарид? — Орфей випростався. — Чому ти одразу не сказав?
Він похапцем видер лист із незграбних пальців.
«Орфею (звичайно, Сойка не писав „любий“ або „вельмишановний“, він ніколи не брехав у звертаннях!), Фарид повідомив мені, чого ти вимагаєш за слова, про які просила моя дружина. Я пристаю на твої умови».
Орфей прочитав ті слова тричі, чотири, п'ять разів, але й справді, там стоїть чорним по білому:
«Я пристаю на твої умови».
Палітурник клюнув! Невже так легко?
Так! Чом би й ні?! Герої дурноголові. Хіба він не казав цього завжди? Сойка потрапив у сильце, а тепер треба тільки зашморгнути його. Потрібне перо, трохи чорнила… і його вуста.
— Вийди! Я хочу бути сам! — звелів він Осові, що нудьгував коло нього й закидав обох скляних чоловічків горіхами. — І забери Яшму!
Орфей знав, що він надто голосно розмовляє сам із собою, коли намагається зосередитись, отже, той скляний чоловічок має вийти з кімнати. Яшма надто часто сідав Фаридові на плече, а про те, що Орфей надумав тепер писати, хлопець нізащо не повинен дізнатися. Хоча той дурний парубійко прагнув повернути Вогнерукого ще дужче, ніж він сам, усе-таки є сумніви, чи захоче він задля цього пожертвувати батьком своєї коханої. Ні. Фарид захоплювався Сойкою майже так само, як і решта.
Айзенґлянц зловтішно подивився на брата, коли Ос м’ясистим пальцем забрав Яшму з письмового столу.
— Пергаменту! — наказав Орфей, тільки-но зачинилися двері за обома, і Айзенґлянц запопадливо заходився розстеляти на столі найкращі аркуші.
Орфей, проте, підступив до вікна і глянув на пагорби, з яких начебто прийшов Сойчин лист. Чарівновустий, Сойка — йому дали величні імена, і Мортимер таки набагато шляхетніший і сміливіший за нього, але хитрощами той взірець чесноти аж ніяк не міг помірятися з ним, від чесноти людина дурнішає.
«Орфею, подякуй його дружині! — думав він, походжаючи по кімнаті з кутка в куток (коли думаєш, немає нічого кращого за ходьбу). — Якби дружина не боялася так утратити його, ти, мабуть, ніколи не мав би потрібної приманки!»
Ох, це фантастично! Його найбільший тріумф! Єдиноріг, коротуни, барвисті феї — це все непогано, проте ніщо порівняно з тим, що він здійснить тепер! Він поверне з того світу Вогнехідця. Він, Орфей. Хіба це його прибране ім’я пасувало йому коли-небудь краще? Але Орфей буде хитріший за співця, в якого він украв це ім’я. На місце Вогнехідця він пошле когось іншого і подбає, щоб той не повернувся.
— Вогнерукий, чи чуєш ти мене в холодному краї, де ти тепер? — шепотів Орфей, тимчасом як Айзенґлянц ревно мішав чорнило. — Я зловив приманку, яка визволить тебе, — найдивовижнішу у світі приманку, прикрашену найпишнішими блакитними пір’їнами!