Отже, геть його! Цей світ потребує тільки одного Чарівновустого, і це він сам. Якщо Мортимер стане здобиччю смерті, а мозок Феноліо зруйнує алкоголь, тоді тільки він далі розповідатиме сюжет, далі й далі — з виразно обмеженою роллю для Вогнерукого і досить-таки почесною для себе.
— Авжеж, приклич мені білих жінок, Мортимере! — шепотів Орфей, слово за словом заповнюючи пергамент виразним, круглим почерком. — Ти не дізнаєшся, що я прошепочу їм у бліді, аж прозорі вуха. Слухай, кого я приведу їм! Сойку. Понесіть його вашій холодній господині з низьким уклоном від Орфея й поверніть мені за це вогнедува. Ох, Орфею, Орфею, багато про тебе балакатимуть, але ніхто не скаже, що ти дурний.
Тихенько засміявшись, він умочив перо й писав далі, як раптом двері позаду нього розчахнулися. Увійшов Фарид. Хай йому грець, де Ос?
— Чого ти хочеш? — запитав він юнака. — Скільки разів тобі казати, що слід постукати, перше ніж зайти? Наступного разу я жбурну каламар у твою тупу голову! Принеси вина! Найкращого, яке в нас є.
Як дивився на нього хлопець, зачиняючи двері за собою! «Він ненавидить мене», — подумав Орфей, і ця думка сподобалася йому. З досвіду він знав, що ненавидять тільки могутніх, тож він стає могутнім у цьому світі.
Могутнім.
Цвинтар шпільманів
На одному пагорбі він сів і заспівав. То була чарівна пісня, і лунала з такою силою, що могла й мертвих пробудити до життя.
Він заспівав тихо і обережно, потім дедалі гучніше та вимогливіше, і так, аж поки торфовище репнуло і в холодній землі показалася розщелина.
Цвинтар шпільманів містився трохи вище одного покинутого села. Назва села ще й досі збереглася — Карандрела, дарма що в ньому давно ніхто не жив. Ніхто не знав, куди й чому зникли його мешканці, дехто говорив про якусь пошесть, дехто про голод, а дехто розповідав про дві родини, які ворогували між собою і зрештою прогнали й винищили одна одну. Що тут правда, а що вигадка, годі було довідатись у книжці Феноліо, так само як і про цвинтар, на якому зниклі жителі ховали своїх небіжчиків поміж мандрівних комедіантів і шпільманів, бо всі вони споконвіку спочивали там упереміш.
Вузька кам’яниста стежка звивалася між покинутих хат і піднімалася схилом поміж кущами дроку і закінчувалася на виступі, з якого понад верхівками дерев хащі відкривалися краєвиди далеко на південь, де за пагорбами було море. Небіжчики Карандрели, казали в Омбрі, мають перед очима щонайгарніші картини.
Навколо цвинтаря тягнувся зруйнований мур. Нагробки були з того самого каменю, з якого споруджували будинки. Каміння для живих, каміння для мертвих. На деяких нагробках було вирізьблено імена, і то такою незграбною рукою, неначе автори написів опанували письмо тільки на те, щоб вирвати звук дорогого ім’я в тиші, яку утверджує смерть.
Меґі здавалося, ніби нагробні камені шепочуть написані імена: Фарина, Роза, Лючіо, Ренцо… А нагробки без імен видавалися закритими печальними вустами, що втратили дар мови. Але мертвим, мабуть, байдужісінько, яким ім’ям їх називали колись.
Мо й досі розмовляв з Орфеєм. Здоровань поглядав на його охоронця, наче хотів визначити, в кого з них ширші груди.
Не треба, Мо! Будь ласка!
Меґі поглянула на матір — і мерщій відвернулася, коли Реза відповіла на її погляд. Донька розгнівалася на матір. Тільки через сльози матері та її поїздку до Орфея Мо стоїть тут.
З ними приїхав не лише Здоровань, а й Чорний Принц — і Дорія, хоча брат забороняв йому. Дорія, як і Меґі, стояв між могилами і озирався, розглядаючи речі, що лежали перед нагробками: зів’ялі квіти, якась дерев’яна іграшка, черевик, сопілка. На одній могилі лежали свіжі квіти. Дорія підняв їх. Квіти були білі, як і жінки, яких усі чекали. Помітивши, що Меґі дивиться на нього, він підійшов до неї. Дорія анітрохи не скидався на свого брата. Здоровань мав коротке темно-каштанове волосся, а в Дорії воно, кучерявлячись, спадало аж на плечі, й Меґі інколи видавалося, ніби Дорія вийшов із давньої книжки казок, яку Мо подарував їй, коли вона тільки-но навчилася читати. Малюнки в ній пожовкли, проте Меґі годинами розглядала їх, твердо переконана, що їх намалювали крихітними ручками феї, про яких розповідали деякі казки.
— Ти можеш прочитати літери на камені? — запитав Дорія, ставши коло Меґі й далі тримаючи в руках білі квіти. Два пальці на його лівій руці не згиналися, їх зламав йому п’яний батько, коли хлопець намагався захистити від нього свою сестру. Принаймні так розповідав Здоровань.