— Гаразд. Отже, свою частину угоди я виконав. Я… гм, думаю, нам не треба чекати довше! — Орфей вочевидь нетерпеливився. Він переступав ногами і усміхався липким сміхом. — Кажуть, вони можуть, поки сяє місяць, і до того, як він сховається за хмари…
Мо тільки кивнув головою й подав знак Здорованеві, що лагідно повів за собою Резу й Меґі, геть від могил, під скельний дуб, що ріс на краю цвинтаря. Дорія, помітивши, як моргнув йому брат, пішов разом з ними.
Навіть Орфей відступив на кілька кроків, наче тепер було небезпечно стояти поряд з Мо.
Мо перезирнувся з Чорним Принцом. Що він розповів йому? Що хоче прикликати білих жінок тільки задля Вогнерукого? Чи, може, Принц знає про слова, які Сойка хотів купити цим учинком? Ні, безперечно, ні.
Мо і Принц пліч-о-пліч пішли між могил. Ведмідь ступав їм услід. А Орфей зі своїм охоронцем заквапився до дуба, під яким стояли Меґі й Реза. Тільки Фарид лишився там, де був, мов прикипівши до землі, зі страхом на обличчі перед тими, кого хотів прикликати Мо, і тугою за тим, кого вони забрали з собою.
Над цвинтарем війнув легенький вітерець, зимний, як і подих тих, кого вони чекали, і Реза несамохіть ступила крок уперед, але Здоровань потяг її назад.
— Ні, — тихо мовив він, і Реза стала в затінку гілля й дивилась, як і Меґі, на обох чоловіків, що стояли серед могил.
— Покажіться, доньки Смерті! — Голос Мо видавався таким байдужим, наче тих, кого він прикликав, він кликав уже безліч разів. — Ви, певне, пригадуєте мене? Я нагадую вам про Каприкорнову фортецю, про нору, в яку ви пішли за мною, і про те, як кволо билося моє серце у ваших білих пальцях. Сойка хоче запитати вас про одного товариша. Де ви?
Реза схопилася за серце. Мабуть, воно калатало не менш несамовито, ніж серце Меґі.
Перша біла жінка з’явилася поряд із нагробком, перед яким стояв Мо. Їй було досить простягти руку, щоб доторкнутися до нього, і вона торкнулася його так легенько, наче привітала приятеля.
Ведмідь застогнав і опустив голову. Потім позадкував, крок за кроком, і вчинив так, як не чинив ніколи раніше: покинув свого господаря. Але Чорний Принц стояв і далі, поряд із Мо, хоча на його темному обличчі проступав страх, якого Меґі ніколи не бачила раніше.
Натомість обличчя Мо не виразило нічого, коли бліді пальці погладили йому руку. Друга біла жінка з'явилася праворуч від нього. Вона вхопила його за груди, там, де билося серце. Реза зойкнула і знову ступила крок уперед, але Здоровань смикнув її назад.
— Вони нічого йому не заподіють. Поглянь! — прошепотів він їй.
З’явилася ще одна біла жінка, потім четверта, п’ята. Вони обступили Мо й Чорного Принца, аж поки Меґі бачила їх обох лише як тіні поміж туманних постатей. Які ж вони були гарні — і такі моторошні, — і якусь мить Меґі хотілося, щоб їх міг бачити Феноліо. Вона знала, як він запишався б цієї миті, гордий, що створив безкрилих янголів.
Білих жінок з’являлося дедалі більше. Вони, здавалось, народжуються з віддиху, що білими хмаринками прилипав до вуст Мо й Чорного Принца. Чому їх з’являється так багато? Меґі відчувала зачудування й бачила його і на Резиному обличчі, і навіть на Фаридовому обличчі, що так боявся духів. А потім почулося шепотіння не менш безтілесне, ніж самі бліді жінки. Шепіт ставав дедалі гучнішим, і зачудування переросло в страх. Обриси Мо розпливлися, наче він розчинився в білому. Дорія занепокоєно поглянув на брата. Реза гукнула Мо. Здоровань знову спробував стримати її, але вона вирвалась і побігла.
Меґі метнулася за нею, занурилась у туман розітнутих тіл. До неї поверталися обличчя, білі, мов каміння, за яке вона зашпортувалася. Де батько?
Меґі спробувала розпихати білі постаті, але її руки хапалися за ніщо, раз по раз, аж поки вона раптом наткнулася на Чорного Принца. Він стояв із посірілим обличчям, з мечем у тремтячій руці, й озирався, немов забув, хто він. Але білі жінки вже не шепотілися. Вони розчинилися, мов дим від подуву вітру. Коли вони зникли, ніч видавалася ще темнішою. Яка чорна. І моторошно холодна.
Реза знову і знову гукала Мо, а Принц розпачливо озирався з непотрібним мечем у руці.
А Мо зник.
Провина
Часе, дай мені зникнути. А потім поєднається все, що ми розлучаємо завжди, поки перебуваємо тут.
Реза чекала між могил, аж поки засіріло, але Мо не повернувся. Роксанин біль став її болем. Проте вона оплакувала не мертвого. Мо зник, наче його ніколи не було. Сюжет поглинув його, і провина падала на неї.