Куди? Може, назад?
Реза й далі тримала в руці папірець з Орфеєвими словами. Дім Елінор. Як вона почуватиметься, повернувшись туди без Мо? Якщо Меґі взагалі читатиме ці слова. «Елінор, я втратила Мо. Я прагнула захистити його, але…» Ні, не хотілося б їй розповідати про цей випадок. Немає повернення назад. Немає вже нічого.
— Меґі, ходімо, — погукав Принц дівчину. Він хотів посадити її на коня до Рези, але Меґі відсахнулася.
— Ні. Я поїду з Дорією, — мовила вона.
Дорія підвів до неї коня. Фарид, коли Меґі сіла позаду Дорії, кинув на нього не дуже приязний погляд.
— Чому ти ще тут? — запитала Меґі Фарида. — І досі сподіваєшся, що перед тобою раптом постане Вогнерукий? Він не повернеться, так само як і мій батько, але Орфей, безперечно, знову візьме тебе на службу, після всього, що ти зробив для нього!
Фарид щулився від кожного слова, мов пес під різкою. Потім мовчки обернувся й пішов до свого віслюка. Гукнув Пронозу, але куниця не прийшла, і Фарид поїхав без неї. Меґі навіть не провела його очима і обернулася до Рези.
— Не думай, ніби я повернуся з тобою. А якщо ти потребуєш читця для своїх неоціненних слів, іди до Орфея. Зрештою, ти вже раз ходила до нього!
Чорний Принц і цього разу не запитував, про що говорить Меґі, хоча Реза бачила запитання на його змореному обличчі. Всю довгу дорогу, поки вони поверталися в табір, він їхав збоку від Рези. Сонце осявало один пагорб за іншим, але Реза знала, що для неї ніч не скінчиться. Відтепер вона житиме в її серці. Безкінечна, безпросвітна ніч. Водночас і чорна, і біла, як і жінки, що забрали з собою Мо.
Кінець і початок
Коротка заувага на полях:
Ви помрете.
Білі жінки повернули геть усе: спогади про біль і страх, про гарячковий жар і холод їхніх рук на його серці. Але цього разу все було по-іншому. Вони торкалися Мо, а він не боявся їх. Шепотіли імена, які вони мали для своїх, і здавалося, ніби запрошують його. Атож, таки запрошували тихими, сповненими туги голосами, які він так часто чув у сновиддях, запрошували, мов давно зниклого друга, що нарешті повернувся.
Їх було багато, дуже багато. Їхні бліді обличчя обступали його, мов туман, у якому зникало все інше: Орфей, Реза, Меґі й Чорний Принц, що мить тому ще стояв біля нього. Зникли навіть зорі, земля під ногами. Він раптом опинився на купі прілого листя. Його запах важкою, солодкою хмарою завис у холодному повітрі. Поміж листям лежали білі кістки. Череп. Кінцівки. Де він?
«Мортимере, вони забрали тебе, — подумав він. — Як і Вогнерукого».
Чому ця думка не лякала його?
Він чув птахів над собою, багато птахів, а коли білі жінки відступили, побачив над собою повітряне коріння, що звисало, як павутиння, з темної височіні. Він був усередині стовбура, порожнього, мов органна труба, і високого, наче башти Омбрійського замку. На дерев’яних стінах росли гриби, і їхнє зеленаве світіння освітлювало пташині та феїні гнізда. Мо простяг руку до коріння, щоб з’ясувати, чи відчувають що-небудь пальці. Так, він намацав їх. Провів рукою по обличчю, відчув власну шкіру, незмінену, теплу. Що це означає? Отже, це не смерть? Тоді що це? Сон?
Мо обернувся, і далі наче уві сні, і поглянув на мохові ложа. Там спали моховині, їхні зморщені личка у смерті були так само позбавлені віку, як і в житті. Але на останньому ложі лежала знайома постать, і то з таким спокійним обличчям, яким він бачив його востаннє. Вогнерукий.
Роксана дотримала обіцянки, даної в обваленій копальні: «Він матиме такий вигляд, ніби спить, і тоді, коли коси мої давно вже посивіють, бо я знаю від Кропиви, як треба зберігати тіло, навіть коли душі давно вже немає».
Мо, вагаючись, підступив до нерухомої постаті. Білі жінки мовчки розступилися перед ним.
Де ти, Мортимере? Чи це все-таки світ живих, дарма що тут спочивають мертві?
Здавалося, ніби Вогнерукий спить. Спокійно, без сновидь. Чи провідує його тут Роксана? Можливо. А як він сам сюди потрапив?
— Так оце той товариш, про якого ти хотів запитати? — озвався чийсь голос угорі, і коли Мо в пітьмі подивився туди, то побачив у плетиві коріння золотавого птаха з червоною плямою на грудях. Він дивився на нього круглими пташиними очима, проте голос, що виходив з його дзьоба, був жіночий.
— Твій приятель — бажаний гість у нас. Він приніс нам вогонь, єдину стихію, що не корилася мені. Навіть тебе мої доньки залюбки б узяли до себе, бо їм подобається твій голос, проте вони знають, що цей голос потребує подиху плоті. А коли я їм усе-таки звеліла привести тебе, покаравши таким чином за те, що ти оправив книжку з чистими сторінками, вони переконали мене пощадити тебе й пояснили, що ти маєш намір щось зробити, і твій учинок змусить мене примиритися.