— Поглянь туди! — шепотіли вони йому. — Поглянь туди, і ти побачиш тих, хто любить тебе — у своїх сновиддях.
Він нахилявся над прозорою синьою водою, розглядав хлопчика, жінку й дівчинку, чиї імена він забув, і бачив, як вони сміються уві сні.
— Чому я вже не знаю їхніх імен? — запитував він.
— Бо ми виростили твоє серце, — казали вони. — Ми виростили його в синій воді, що відокремлює цей світ від іншого. Вона спричиняє забуття.
Атож, так справді було добре. Бо, тільки-но він намагався пригадати, хто він, поставала тільки синь, пестлива й заспокійлива. Тільки тоді, коли він кликав вогонь і розгоралась червона барва, образи з’являлися знову, ті самі образи, які він бачив у воді. Проте туга за ними вщухала, перше ніж набирала сили.
— Як мене звати? — часом запитував він, і тоді білі жінки сміялись. «Вогнеходець, — шепотіли вони. — Таким було твоє ім’я і буде таким завжди, бо ти будеш з нами вічність і не підеш, як решта, в інше життя».
Інколи вони приводили йому дівчинку, зовсім маленьку. Вона гладила йому обличчя і сміялася, мов жінка, яку він бачив у воді та в полум'ї.
— Хто це? — запитував він.
— Вона була тут і вже пішла, — відповідали вони. — Вона була твоя донька.
Донька… Це слово відлунювало стражданням, проте його серце тільки пригадувало, він нічого не відчував. Він відчував тільки любов, нічого, крім любові. Нічого іншого не існувало.
Де вони були? Вони ніколи не лишали його самого, відколи він був тут, тут… де він завжди був. Він уже звик до блідих облич, до їхньої краси й тихих голосів.
А потім зненацька пролунав інший голос, такий відмінний від їхніх. Він знав цей голос. Знав навіть ім’я, яке вимовив той голос.
— Вогнерукий!
Він ненавидів цей голос… Чи, може, любив його? Він не знав. Він знав тільки одне: цей голос поверне все, що він забув, — мов сильний біль, який ураз примусить закалатати його спокійне серце. Може, цей голос уже завдавав йому болю, і то такого шаленого, що його серце мало не розбилося? Так, він пригадує себе! Він заткнув вуха руками, але ж у світі мертвих чують не тільки вухами, і голос дійшов йому до найдальших глибин, мов свіжа кров, що потекла в давно занімілі судини.
— Вогнерукий, прокидайся! — вимагав голос. — Повертайся. Сюжет розказано ще не до кінця.
Сюжет… Він відчув, як синь штовхає його вперед, як навколо нього знову міцна плоть і як йому знову б'ється серце у завузьких грудях.
«Чарівновустий, — подумав він. — Це голос Чарівновустого». І раптом повернулися всі імена: Роксана, Бріана, Фарид — і біль знову був тут, і час, і туга.
Утрачений і повернений
Адже мені тільки раз не пощастило переконати себе, що мертві померли остаточно.
Ще не розвиднілось, коли Ґвін розбудив Роксану. Їй і досі не подобалась куниця, але їй не хотілося брати гріх на душу й проганяти тваринку. Надто часто вона бачила її на плечі Вогнерукого. Інколи їй здавалося, ніби на бурому хутрі ще можна відчути тепло його рук. Куниця, відколи загинув її господар, дозволяла Роксані гладити її. Раніше вона не дозволяла цього ніколи. Але раніше вона гризла і її курей. А тепер куниця щадила їх, наче це становило частину їхньої мовчазної угоди — її вдячність, що Роксана тільки їй дозволяла ходити з нею до її господаря. Ґвін був єдиним, хто знав її таємницю, хто товаришив їй, коло вона сиділа біля небіжчика, годину, інколи дві, і задивлялася в спокійне обличчя.
— Він повернувся! — повідомила настовбурчене Ґвінове хутро, коли куниця скочила їй на груди. Але Роксана відіпхнула тварину, побачивши, як темно ще надворі, але Ґвін не давав їй спокою, форкав і дряпав двері. Звичайно, вона одразу подумала про патрулі, що їх Миршавець із великою охотою розсилав уночі в далекі села. З серцем, що мало не вискакувало, вона схопила ніж, що лежав під подушкою, і мерщій одягнулася, тимчасом як куниця щоразу нетерплячіше дряпала двері. На щастя, вона ще не розбудила Єгана. Син спав глибоко й міцно. Навіть її гусак не ґелґотав на сполох. Дивно, вкрай дивно.
Роксана босоніж підбігла до дверей з ножем у руці і прислухалася, але знадвору не чулося жодних звуків, а коли вона обережно ступила за поріг, їй здалося, ніби вона чує, як дихає ніч, глибоко й рівномірно, мов сонна людина. Зорі світили на неї згори, наче світляні квіти, і їхня краса завдавала страждань її зболеному серцеві.