То було священне місце, але прибита страхом моховиня вела солдатів у панцерах потрібною стежкою. Віддалік уже можна було побачити сухі верхівки дерев, їхнє крислате гілля так вирізнялося сірою барвою на тлі ще жовтих осінніх дубів, що здавалося, ніби ранок оголив їх так, і Чорний Принц благав, щоб Сойка пішов уже звідти. Краще бути в білих жінок, ніж у Свистунових руках.
Три панцерні солдати, оголивши мечі, під’їхали до Принца ззаду. Моховиня, коли її вартові теж вихопили мечі і обернулись до нової здобичі, впала навколішки. Ведмідь підвівся і ошкірив зуби. Коні схарапудились, і двоє солдатів позадкували, але їх було ще багато, надто багато для одного ножа й пари пазуристих лап.
— Ти ба, мабуть, не тільки Свистун такий дурний, щоб повірити балачкам моховині! — протягнув солдат з обличчям, засіяним ластовинням, і не менш блідий, ніж білі жінки. — Чорний Принце! Я вже прокляв свою долю, що змушений їхати в чортів ліс і шукати привид, — і хто ж трапляється мені на дорозі? Його чорний брат! Нагорода за його голову не така щедра, як за Сойчину, але завдяки йому ми всі забагатіємо!
— Помиляєшся. Тільки-но торкнетеся його, загинете всі.
«Його голос пробуджує мертвих зі сну і спонукає вовка лягти коло вівці…» Сойка так упевнено вийшов з-за дерев, наче чекав там на солдатів. «Не називай мене так, це ім’я для пісень!» Скільки разів він казав Принцові, але як іще той мав називати його?
Сойка. Солдати шепотіли його ім’я хрипкими від страху голосами. Хто він? Як часто Принц і сам себе запитував про це. Чи він прибув із краю, де довгі роки прожив і Вогнерукий? І що то за край? Край, де пісні стають правдою?
Сойка. Ведмідь ревінням привітав його, коні здибились, а Сойка дістав свого меча, повільно, як і завжди, меча, що належав колись Рудому Лисові і вбив таку силу людей Чорного Принца. Обличчя під чорним чубом видавалося блідішим, ніж завжди, але Принц не бачив на ньому ніякого страху. Мабуть, провідавши Смерть, людина забуває, що таке страх.
— Так, як бачите, я повернувся від Смерті. Дарма що й досі відчуваю її пазурі. — Сойка промовляв із таким відсутнім виглядом, наче якась його частина ще й досі перебувала в білих жінок. — Я, якщо ваша ласка, залюбки покажу вам шлях. Він просто перед вами. Але якщо ви хочете ще трохи пожити, — Сойка махнув мечем у повітрі, наче писав своє ім’я, — тоді пустіть його. Його і ведмедя.
Солдати прикипіли до Сойки очима, а їхні руки так тремтіли, коли бралися за мечі, що здавалося, ніби хапають власну смерть. Ніщо так не посилює страху, як безстрашність, і Чорний Принц став поряд із Сойкою й відчув, що його, мов щитом, захищають слова, які тихенько співають в усіх закутках: біла і чорна руки справедливості.
«Віднині буде нова пісня», — думав Принц, дістаючи меча, а його серце почувалося таким по-дурному молодим, що він боровся б і з тисячею солдатів. Але Свистунові вояки притьмом розвернули коней і втекли — від двох чоловіків… і слів.
Коли солдати були вже далеко, Сойка підійшов до моховині, що й далі стояла навколішки в траві, закривши руками буре, як кора, обличчя, і зняв їй з шиї мотузку.
— Кілька місяців тому одна моховиня зцілила мені тяжку рану, — озвався він до неї. — Часом не ти?
Моховиня дозволила допомогти їй підвестися, але дивилася на нього не дуже приязно.
— Що ти хочеш сказати цим? Що в людських очах ми всі однакові? — уїдливо запитала вона. — Ну, для нас ви теж усі однакові. Тож звідки я маю знати, чи я тебе вже бачила колись? — додала вона й пошкутильгала геть, навіть не глянувши ще раз на свого рятівника, що стояв і дивився їй услід, немов забувши, де він.
— Як довго мене не було? — запитав Сойка, коли до нього під’їхав Чорний Принц.
— Понад три дні.
— Так довго? — Так, він був далеко, дуже-дуже далеко. — Звичайно. Коли зустрічаєшся зі Смертю, час минає по-іншому. Хіба не кажуть такого?
— Про це ти знаєш більше, ніж я, — відповів Чорний Принц.
Сойка промовчав.
— А ти чув, кого я привів? — запитав він зрештою.
— Мені важко повірити в таку добру новину, — хрипко відказав Чорний Принц, але Сойка засміявся і скуйовдив йому коротко підстриженого чуба. — Тепер ти знову можеш відпустити його, — мовив він. — Той, задля кого ти поголив його, дихає знову. Він лишив на тому світі тільки свої рубці.