Такого не може бути!
— Де він? — запитав Чорний Принц, його серце і досі краялось після ночі, коли він із Роксаною чатував коло тіла Вогнерукого.
— Мабуть, у Роксани. Я не запитував його, куди він іде. Ми були не надто балакучі. Білі жінки, Принце, лишають тишу, ніяких слів.
— Тишу? — Чорний Принц засміявся і притяг його до себе. — Що ти кажеш? Вони лишають щастя, нічого, крім щастя! І надію, нарешті знову надію! Я почуваюся таким молодим, як не почувався вже багато років! Здається, дерева б з корінням виривав. Ще сьогодні ввечері всі співатимуть, що Сойка так мало боїться Смерті, що ходить до неї в гості, а Свистун від люті здере собі з морди срібного носа!
Сойка знову засміявся, але його погляд був поважний, дуже поважний для того, хто живим і цілим повернувся від Смерті. Чорний Принц зрозумів, що Сойка, крім усіх добрих новин, має ще й погану, тінь, яка ховається за світлом. Але він не казав про неї. Поки що ні.
— А що з моєю дружиною і донькою? — запитав Сойка. — Вони вже… виїхали?
— Виїхали? — здивовано подивився на нього Чорний Принц. — Ні. А куди вони мали їхати?
На Сойчиному обличчі змішалися рівними частками полегкість і тривога.
— Коли-небудь я поясню тобі, — сказав він. — Коли-небудь. Довго розповідати.
Відвідини Орфеєвого підвалу
Як багато життя,
Як багато, щоб тут пригадати!
Я в Тибеті був каменем.
І шматочком кори
У далекому серці Африки,
Що тьмянів і тьмянів…
Коли Ос, міцно вхопивши Фарида за карк, повідомив йому таким чином, що Орфей хоче поговорити з ним у кабінеті, хлопець одразу взяв із собою дві пляшки вина. Сироголовий, повернувшись із цвинтаря шпільманів, аж хлистав вино, але не ставав від нього таким балакучим, як Феноліо, а лише лаявся і плів казна-що.
Коли Фарид зайшов до кабінету, Орфей стояв, як і досить часто, коло вікна й легенько похитувався, тримаючи в руці аркуш паперу, на який в останні дні він так часто дивився, так часто проклинав його, жмакав і знову розгладжував.
— Тут стоїть чорним по білому, кожна літера гарна, мов намальована, та й звучить усе добре, з біса добре! — говорив він, насилу повертаючи язиком, тимчасом як його пальці й далі торкалися слів. — Чому ж тоді, в ім'я всіх привидів пекла, палітурник знову повернувся?
Що той Сироголовий верзе? Фарид поставив пляшки з вином на стіл і чекав.
— Ос казав, ти хочеш говорити зі мною? — запитав він.
Яшма сидів коло склянки з перами й нервово подавав Фаридові знаки, але той не розумів їх.
— Авжеж. Янгол смерті Вогнерукого. — Орфей поклав папір на письмовий стіл і обернувся до хлопця з лихим усміхом.
«Чому ти повернувся до нього? — думав Фарид, але йому досить було подумати тільки про сповнене ненависті обличчя Меґі на цвинтарі, щоб самому собі дати відповідь: — Бо ти, Фариде, не знав, куди тобі ще можна податися!»
— Авжеж, я звелів гукнути тебе, — подивився на двері Орфей. Ос зайшов до кімнати вслід за Фаридом так нечутно, що в це годі було повірити, зваживши на його велетенську постать, і, перше ніж Фарид зрозумів, чому Яшма знову гарячково моргає йому, м’ясисті руки вже схопили його.
— Тож ти, мабуть, ще не чув новини? — запитав Орфей. — Звісно, ні. Бо інакше б одразу побіг до нього.
До кого? Фарид спробував вивільнитись, але Ос так брутально схопив його за чуба, що в хлопця від болю аж сльози бризнули з очей.
— А він таки ще не знає. Як зворушливо. — Орфей підступив до Фарида так близько, що його аж знудило від перегару.
— Вогнерукий, — проказав він оксамитовим голосом, — Вогнерукий повернувся.
Фарид забув про грубі Осові пальці й лихий Орфеїв усміх. Але це щастя, немов страшний біль, було завеликим для його серця.
— Так, він повернувся, — вів далі Орфей, — завдяки моїм словам. Але потолоч там на вулиці, — він зневажливо показав на вікно, — каже, що його повернув Сойка! Проклін їм усім! Нехай Свистун їх усіх оберне в поживу для хробачні!
Фарид уже не слухав. Кров шумувала йому у вухах. Вогнерукий повернувся! Він повернувся!
— Пусти мене, Бугаю! — Фарид ударив Оса ліктями в живіт і вирвався з його рук. — Вогнерукий напустить вогонь на вас обох! — кричав він. — Так, неодмінно, тільки-но почує, що ви одразу не пустили мене до нього!
— Невже? — знову дихнув йому в обличчя перегаром Орфей. — А я от думаю, що він має бути вдячним мені, чи, по-твоєму, він хоче, щоб ти, ходяче нещастя, ще раз заподіяв йому смерть? Я вже раз застерігав його від тебе. Тоді він не хотів мене слухати, але, повір, тепер порозумнішає. Якби я мав тут книжку, з якої ти походиш, я б давно приписав тебе до твого колишнього сюжету, але, на жаль, ти помилково заблукав у цей світ!