Орфей зареготав. Він завжди сміявся з власних жартів.
— Замкни його в підвалі! — наказав він Бугаєві. — А тільки-но споночіє, відведи на Шибеничний пагорб і скрути йому в’язи. На кілька кісток більше або менше — хто на те звертатиме увагу?
Яшма затулив очі руками, коли Ос схопив Фарида й закинув собі на плечі. Фарид кричав і копав ногами, але Бугай так зацідив йому в обличчя, що хлопець мало не знепритомнів.
— Сойка! Сойка! Таж це я послав його до білих жінок! Я! — лунав услід за ними Орфеїв голос на сходах. — Чому, хай йому чортів хвіст, Смерть не затримала його? Невже я, вживши наймилозвучніших слів, не зробив їй смачним того шляхетного бовдура?
Коло підніжжя сходів Фарид знову спробував вивільнитись, але Ос ударив його ще раз, і то так сильно, що в хлопця заюшило з носа, і переклав на друге плече. Якась служниця перелякано вистромила голову з дверей, коли Ос проносив Фарида повз кухню, — то була маленька каштановокоса дівчина, що завжди освідчувалася йому на вушко в коханні, — але допомогти вона не могла. Таж як?
— Щезни! — тільки й ревнув Ос перед тим, як кинути Фарида в підвал. Він прив’язав його до однієї з паль, на яких тримався Орфеїв дім, клаптем брудної ганчірки заткав йому рот і лишив самого, не забувши наостанок добряче копнути ногою.
— Побачимось, коли споночіє, — буркнув він, перше ніж знову побрався сходами вгору, і Фарид лишився в пітьмі, відчуваючи холодний камінь плечима і присмак власних сліз на вустах.
Як тяжко знати, що Вогнерукий повернувся, а він все одно не може побачитися з ним. «Але це неодмінно станеться, Фариде! — думав він. — Хтозна, може, Сироголовий таки має слушність. Може, ти й справді знову принесеш йому тільки смерть?!»
Сльози обпікали йому обличчя, воно аж горіло від Осових ударів. Якби ж він міг прикликати вогонь, щоб полум’я пожерло Орфея разом з його домом і Бугаєм, нехай навіть він сам згорить! Але Фарид не міг ворухнути руками, а його язик не міг вимовити жодного вогненного слова, отож він тільки сидів навпочіпки, схлипував, як і тієї ночі, коли загинув Вогнерукий, і чекав вечора, коли Ос потягне його і скрутить в’язи під шибеницями, де він викопував срібло для Орфея.
На щастя, з ним не було куниці. Ос вочевидь убив би її. Проноза, мабуть, давно вже з Вогнеруким. Куниця відчула, що він повернувся. Фариде, чому ж ти не відчув? Тепер уже байдуже. Принаймні Проноза в безпеці. А що станеться з Яшмою, коли він уже не зможе захищати його? Скільки разів Орфей замикав скляного чоловічка без світла та піску в шухляді, і лише тому, що той незграбно орудував ножем для розрізання паперу або заляпав йому рукав чорнилом!
— Вогнерукий! — Як добре шепотіти його ім’я і знати, що він живий! Як часто Фарид малював у своїй уяві, що він знову зустрічається з Вогнеруким. Від туги за ним Фарид аж затремтів, наче ним тіпала пропасниця. Цікаво, хто перший вискочив на плечі, щоб лизнути обличчя в рубцях, — Ґвін чи Проноза?
Минали години, і Фаридові якимось дивом пощастило виплюнути затичку. Він спробував гризти мотузку, якою Ос зв’язав його, але навіть миша краще впоралася б із цим завданням. Чи шукатимуть його, коли він, убитий і закопаний, лежатиме під шибеницями? Вогнерукий, Чарівновустий, Меґі… Ох, Меґі! Він ніколи не поцілує її знову. Що ж, останнім часом він узагалі не дуже часто цілувався з нею. Та все ж… Підступний Сироголовий! Фарид кожним прокльоном, який тільки міг пригадати, зганяв його зі світу — і з цього світу, і зі свого колишнього світу, і зі світу, в якому зустрівся з Вогнеруким. Він вимовляв їх уголос, — бо вони діють тільки так, — і злякано замовк, почувши, як угорі відчиняють двері до підвалу.
Невже звечоріло? Що тут можна помітити — в цьому вогкому, запліснявілому підвалі? Цікаво, Ос зламає карк, немов кролику, чи, може, просто затулить йому вуста м’ясистими долонями, аж поки він уже не дихатиме? Не думай про це, Фариде, невдовзі й сам побачиш! Фарид притулився плечима до палі. Можливо, він зможе принаймні розбити йому носа. Один добрий поцілений копняк у тупе обличчя, коли Ос розв’язуватиме мотузку, і ніс зламається, мов суха гіллячка.
Фарид розпачливо намагався стягти грубу мотузку, але Ос, на жаль, тямив, як треба зв’язувати. Меґі! Чи не могла б ти прислати мені, як і своєму батькові, кілька рятівних слів? Ох, яким кволим стає він від страху. Фарид дослухався до кроків, що лунали на сходах. Як на Бугая, вони напрочуд тихі, — і раптом до нього метнулися дві куниці.