— Ох, який я радий, що ти повернувся! — аж затинався від хвилювання Орфей. — А твої рубці зникли! Як дивно! Про це я нічого не писав. Що ж, як і завжди… Ти повернувся! Без тебе цей світ наполовину втрачає свою вартість, але тепер знову все буде таким дивовижним, як і давніше, коли я вперше прочитав про тебе. То була найкраща з усіх оповідок, але відтепер ти станеш її героєм, тільки ти, завдяки моєму мистецтву, що повернуло тебе додому, а тепер навіть вирвало від Смерті!
— Твоє мистецтво? Радше мужність Чарівновустого. — Вогнерукий створив вогник. Той затанцював на його долоні і набув постаті білої жінки з такими виразними обрисами, що Ос злякано притулився до стіни.
— Дурниці! — На мить Орфеїв голос видався голосом скривдженого хлопчика, але невдовзі він знову опанував себе. — Дурниці! — проказав він знову, цього разу твердішим тоном, дарма що язик і досі ще важко повертався від вина. — Хоч би що він казав тобі, це неправда. То був я.
— Він нічого не казав мені. Навіщо? Він був там, він і його голос.
— Але ж ідея належала мені, і я написав слова! Він був лише моїм знаряддям! — Орфей вигукнув останні слова з такою люттю, наче виплюнув їх в обличчя Чарівновустому.
— Атож, твої слова! Як я чув, слова лихі та підступні! — На руці Вогнерукого й далі горіла постать білої жінки. — Мабуть, варто принести ці слова Чарівновустому, щоб він ще раз міг прочитати, яку роль ти виділив йому в цьому епізоді.
Орфей випростався, мов щогла.
— Я написав такі слова тільки заради тебе! — гукнув він ображеним голосом. — Я думав тільки про те, щоб повернути тебе. Чому мене має цікавити той палітурник? Зрештою, я був змушений запропонувати щось Смерті!
Вогнерукий спокійно поглядав на вогник, що горів на його долоні.
— Ох, я розумію надто добре, — тихо проказав він, тимчасом як вогник перетворився на птаха, золотого птаха з червоною плямою на грудях. — Побувавши на тому світі, я дещо розумію, а дві речі знаю напевне: Смерть непідвладна словам, і не ти, а Чарівновустий пішов до білих жінок.
— Тільки він міг погукати їх. Що я міг удіяти? — крикнув Орфей. — І він зробив це тільки задля своєї дружини! Не для тебе!
— Що ж, це теж добра причина. — Вогненний птах розпався на долоні Вогнерукого. — А що стосується слів, то, як сказати щиро… його голос подобається мені набагато більше, ніж твій, дарма що не завжди робив мене щасливим. Голос Чарівновустого сповнений любові. А твій говорить тільки про тебе. Не кажучи вже про те, що ти надміру полюбляєш читати слова, про які ніхто не знає, а часом забуваєш, що пообіцяв прочитати. Чи не так, Фариде?
Фарид з обличчям, застиглим від ненависті, дивився на Орфея.
— Що ж, як і завжди, — вів Вогнерукий далі, тимчасом як на його долоні з попелу спалахнув вогник і набув форми крихітного черепа. — Я візьму слова. І книжку.
— Книжку? — Орфей відсахнувся, неначе вогонь на долоні Вогнерукого обернувся змією.
— Так, ти вкрав її у Фарида, пригадуєш? Тому її навряд чи можна вважати за твою, хоча, ти, здається, як я чув, старанно скористався нею. Строкаті феї, плямисті кобольди, єдиноріг… У замку тепер повинні бути навіть коротуни. Що там іще? Хіба блакитні феї були не досить гарні для тебе? Миршавець топче коротунів, а єдинорога ти створив тільки для смерті.
— Ні-ні! — захищаючись, підняв руки Орфей. — Ти не розумієш! У цьому сюжеті я прагну досягти справжньої величі. Я ще працюю, але, повір, буде дивовижно! Феноліо лишив так багато невикористаного, так багато не описав, а я це все зміню, вдосконалю…
Вогнерукий повернув долоню, і попілець посипався на долівку Орфеєвого підвалу.
— Ти говориш, як Феноліо, — але, мабуть, набагато гірший за нього. Цей світ сам пряде свої нитки. А ви тільки сплутуєте їх, рвете, зв'язуєте те, що не тримається купи, замість лишити вдосконалення тим, хто живе в ньому.
— Он воно що, і кому, наприклад? — з ненавистю в голосі запитав Орфей. — Сойці? Відколи він належить до цього світу?
Вогнерукий стенув плечима:
— Хтозна. Можливо, ми всі належимо не тільки до сюжету. А тепер принеси мені книжку. Чи, може, попросити Фарида, щоб приніс?
Орфей глянув на нього з такою злобою, наче зневажений коханець.
— Ні! — нарешті вигукнув він. — Вона потрібна мені. Книжка лишиться тут. Ти не забереш її в мене. Попереджаю тебе. Не тільки Феноліо може написати слова, що зашкодять тобі! Я можу тебе…
— Я слів уже не боюся, — нетерпляче урвав його Вогнерукий. — Ані твоїх, ані слів Феноліо. Слова не змогли приписати мені, як я помру. Невже ти забув? — Вогнерукий хапнув рукою повітря, і в руці в нього з’явився запалений смолоскип. — Принеси книжку, — звелів він і дав смолоскип Фаридові. — Принеси все, що він написав. Кожне слово.