— Іво! Деспіно!
Де вони в біса поділися? Легше зловити Орфеєвих строкатих фей, ніж цих дітлахів! Хіба не казав їм, щоб не бігали так далеко? Вся вуличка аж кишіла дітьми. Вони вибігали з кожного будинку, щоб принаймні на годину чи дві забути про тягар, який поклав світ на їхні маленькі плечі. За тих похмурих часів дитинство аж ніяк не було веселим. Хлопці надто рано дорослішали, а дівчата додавали смутку матерям.
Мінерва спершу не хотіла пускати Іво та Деспіну. В місті вешталося забагато солдатів. Удома чекало надто багато роботи, проте Феноліо вмовив її, дарма що йому вже тепер ставало недобре від смороду, який знову поширюватиме Ворон. Цього дня, коли він почувається таким щасливим, мають бути щасливі й діти, тож він, поки Ворон партачитиме, просто мріятиме, що невдовзі вже Вогнерукий видуватиме вогонь на ринковій площі Омбри. Або малюватиме собі в уяві, як Сойка заїздить до Омбри й виганяє з брами Миршавця, мов шолудивого пса, стягує Свистунові срібну маску з обличчя і разом з Чорним Принцом засновує царство справедливості, де панує народ… Ну, можливо, не зовсім. До такого цей світ, мабуть, ще не дійде, та все ж. Всюди буде чудово, радітиме серце, і саме він, Феноліо, визначив курс порятунку того дня, коли написав першу пісню про Сойку. Врешті-решт він вчинив слушно! Козимо, можливо, був помилкою, але звідки з’явиться напруга на обличчі, якщо воно бодай інколи не стає похмурим?
— Чорнильний ткачу! Де ти? — нетерпляче махав рукою Іво.
Що собі думає той малий? Що такий старий чоловік, як він, може пролізти крізь цю повінь дітей, мов вугор? Деспіна обернулася і втішено засміялася, коли Феноліо махнув їй рукою. Але потім її голівка знову зникла серед інших голів.
— Іво! — гукав Феноліо. — Іво, хай йому грець, наглядай за сестрою!
Господи, таж він і не знав, як багато в Омбрі дітей. Чимало їх, ідучи на ринкову площу, вели з собою малих братів і сестер. Феноліо був єдиним чоловіком на всю площу, та й матерів прийшло небагато. Більшість дітей, мабуть, просто повтікало — з майстерень і крамниць, від роботи в хаті або в стайні. Навіть із навколишніх сіл поприходили діти в жалюгідному дранті. Їхні дзвінкі голоси лунали між будинків, наче щебіт пташиної зграї. Ворон, певне, ще ніколи не мав такої збудженої публіки.
Він уже стояв на помості в чорно-червоному вбранні вогнедува, але воно, на відміну від одягу решти цеховиків, було зшите не з клаптиків, а з найтоншого оксамиту, бо ж він належав до князевих фаворитів. Його завжди усміхнене обличчя аж лисніло від жиру, яким він захищав себе від полум’я, але вогонь усе-таки так часто лизав його, що обличчя стало дуже схоже на усміхнену маску, яку Батист пошив йому зі шкіри. Атож, Ворон усміхався навіть тепер, роздивляючись море дитячих облич, що так пожадливо тиснулися навколо помосту, наче він міг позбавити їх усього їхнього горя, голоду й материнського смутку, туги за вбитими батьками.
Феноліо побачив, що Іво стоїть попереду, але куди поділась Деспіна? Ага, ось вона, поряд із братом. Дівчинка радісно махнула йому рукою, він махнув їй у відповідь, а сам стояв коло матерів, що чекали перед будинками. Він чув, як вони шепотілися про Сойку і про те, як він захищатиме їхніх дітей, тепер, коли відібрав Вогнехідця у Смерті. Аякже. Над Омброю знову засяяло сонце. Надія повернулась, і він, Феноліо, дав їй ім’я. Сойка…
Ворон скинув мантію, таку важку й коштовну, що, продавши її, безперечно можна було б цілий місяць годувати всіх дітей, зібраних на площі. На поміст до шпільмана зійшов кобольд, обвішаний торбами з алхімічними порошками, якими цей партач підживлював полум’я, щоб воно слухалося його. Ворон і досі боявся вогню. Про це можна було здогадатись одразу. Можливо, тепер боявся ще дужче, і Феноліо постеріг, що, почавши виставу, шпільман хвилюється. Вогонь пирхав і сичав, пускав отруйно-зелений дим, від якого кашляли діти і який згромаджувався в загрозливі кулаки, пазурі та кусливі пащі. Атож, Ворон навчився таких штук. Він недовго пожонглював парою смолоскипів і видував вогонь так жалюгідно низько, що кожен шепотів ім’я Вогнерукого. Вогонь, яким він грався, мав, здається, іншу природу. Він був темним братом справжнього вогню, привидом вогню, але діти зачудовано й водночас перелякано приглядались до барвисто-ядучої вистави, збивались докупи, коли шпільман направляв на них червоні пазурі, і з полегкістю голосно зводили дух, коли вони виявлялися просто димом, дарма що його клуби зависали в повітрі, а очі сльозилися. Цікаво, чи правда те, про що ходять чутки? Мовляв, цей дим так затуманює розум, що людина бачить більше, ніж є насправді? «Що ж, якщо це так, тоді на мене він не діє, — думав Феноліо, потираючи очі, що пекли і сльозилися. — Жалюгідний трюк — оце й усе, що я бачу!»