— Якщо ти знову хочеш послати мене шпигувати до Орфея, забудь про це! — крикнув він згори. — Той Айзенґлянц скинув з вікна скляного чоловічка, якого Орфей узяв, щоб замінити його брата! Він розбився вщент, тож думають, ніби то рештки винної пляшки!
— Мені ти потрібний не для шпигування! — здушеним від сліз голосом казав Феноліо. — Загостри мені перо! Розколоти чорнило, ну, мерщій!
Ох, плач!..
Феноліо опустився на стілець і обхопив голову руками. Сльози бігли йому між пальцями й падали на письмовий стіл. Феноліо не міг пригадати, коли йому доводилося так плакати. Навіть коли загинув Козимо, його очі були сухі. Іво! Деспіна!
Він чув, як скляний чоловічок скочив на його ліжко. Хіба не забороняв він йому стрибати з феїного гнізда на матрац? Ет, байдуже. Колись він таки зламає собі свій скляний карк.
Ох, усюди лихо. Треба покласти йому край, бо інакше його старе серце ще розіб’ється!
Феноліо чув, як Розенкварц похапцем видерся на письмовий стіл.
— Ось! — проказав він тихим дзвінким голосочком і простяг господарю щойно загострене перо.
Феноліо стер рукавом сльози з обличчя. Коли він брав перо, його пальці тремтіли.
Скляний чоловічок підсунув йому аркуш паперу й мерщій заходився мішати чорнило.
— Де діти? — запитав він. — Хіба ти не хотів піти разом з ними на ринкову площу?
Знову сльозина. Вона впала на чистий аркуш, і папір пожадливо всотав її. «Так-так, отакий він, цей клятий сюжет, — думав Феноліо. — Він живиться слізьми! А що, коли Орфей описав те, що сталося на ринковій площі? Адже, відколи до нього завітав Вогнерукий, він майже не виходить із дому і жбурляє пляшки з вікна. Може, у своїй люті він і написав слова, які заподіяли смерть кільком дітям?»
Кінчай, Феноліо, не думай уже про Орфея! Пиши сам! Якби ж тільки аркуш не був такий страхітливо порожній!
— Ну, приходьте вже! — шепотів він. — Приходьте, кляті слова! Це ж діти. Діти! Врятуйте їх!
— Феноліо! — стривожено озвався до нього Розенкварц. — Де Іво та Деспіна? Що сталося?
Але Феноліо міг тільки знову обхопити голову руками. Де слова, щоб відчинити кляту замкову браму, поламати піки й підсмажити Ворона на його власному вогні?
Розенкварц дізнався, що сталося, від Мінерви, коли та повернулася від замку без дітей. Свистун знову виголошував промову.
— Сказав, що йому набридло чекати, — розповідала Мінерва безбарвним голосом. — Він дав нам тиждень, щоб привести Сойку. Бо інакше пожене наших дітей на копальні.
Потім подалася вниз, на порожню кухню, де, мабуть, і досі стояли тарілки, з яких їли вранці Іво й Деспіна.
А Феноліо й далі сидів над чистим аркушем, на якому не було нічого, крім слідів його сліз. Година за годиною. До пізньої ночі.
Сойчина відповідь
— Хочу корисним стати, — заговорив Гомер, але слухати Ларх не хотів.
— Тоді тобі ховатися не можна, — мовив Ларх. — Тобі не можна відвертати очі.
Реза, біла, мов полотно, писала своїм найгарнішим почерком. Як і тоді, коли в чоловічому вбранні сиділа на ринку в Омбрі й заробляла письмом на хліб. Скляний чоловічок, що колись належав Орфеєві, мішав їй чорнило. Вогнерукий приніс Яшму в табір розбійників. І привів Фарида.
«Такою є відповідь Сойки, — писала Реза, а Мо тим часом стояв коло неї. — За три дні він віддасть себе в руки Віоланти, вдови Козимо й матері законного спадкоємця Омбри. В обмін за це Свистун відпустить омбрійських дітей, яких він підступно захопив, і засвідчить печаттю свого пана, що вони назавжди будуть у безпеці.
Тільки тоді, коли буде виконано цю вимогу, Сойка буде готовий вилікувати книжку з чистими сторінками, яку він оправив Змієголову з Сутінкового замку».
Меґі бачила, що рука її матері під час письма й далі вагається. Розбійники обступили її і приглядалися. Жінка, яка вміє писати… Жоден з них не опанував цієї науки, крім Батиста, навіть Чорний Принц. Усі вони намагалися відрадити Мо від його постанови, навіть Дорія, що спробував застерегти омбрійських дітей, а потім був змушений дивитись, як Свистун полонив їх і вбив Люка, його найвірнішого товариша. Все марно.
Тільки один чоловік не намагався схилити Мо змінити думку. Вогнерукий.
Здавалося, ніби він ніколи не пропадав, дарма що на його обличчі вже не видніло рубців. Той самий сміх, загадковий, як і завжди, та сама непосидючість. То він тут, то знову десь зникне. Мов привид. Меґі завжди ловила себе на цій думці й водночас відчувала, що Вогнерукий ще більше сповнений життя, ніж раніше, живіший від усіх.