Сойка хотів допомогти їй убити батька.
«Удвох буде неважко».
Невже? Віоланта опустила лист. Про що вона думала, давши Сойці таку обіцянку?
Віоланта відчула Бріанин погляд і притьмом обернулася до неї спиною. Думай, Віоланто! Вона малювала собі в уяві, що станеться, крок за кроком, картина за картиною, немов гортала сторінки якоїсь Бальбулюсової книжки.
Її батько приїде до Омбри, тільки-но Сойка опиниться в замку. Тут годі сумніватися. Зрештою, він і досі сподівається, що чоловік, який оправив йому книжку з чистими сторінками, може й вилікувати її. А оскільки Змієголов нікому іншому не довіряв тієї книжки, він сам повинен привезти її Сойці. Батько, звичайно, приїде з наміром убити його. Він був у відчаї, наполовину збожеволів від того, що йому заподіяли гнилі сторінки, і ще по дорозі найдокладніше уявлятиме собі, яких мук можна завдати своєму ворогові, щоб його смерть була якомога страшніша. Але спершу він мусить довірити тому ворогові книжку. Тільки-но Сойка візьме до рук книжку з чистими сторінками, все залежатиме від нього. Скільки потрібно часу, щоб написати три слова? Вона повинна надати йому той час. Лише три слова, кілька непомітних секунд, перо і трохи чорнила — і загине вже не Сойка, а її батько, а Омбра належатиме їй.
Віоланта відчула, як її віддих почастішав, як кров Ударила їй у голову. Так, усе може вдатися. Але це небезпечний план, і набагато небезпечніший для Сойки, ніж для неї. «Дурниці, він удасться! — казав їй розум, її холодний розум, але серце калатало так несамовито, що голова запаморочилась, і вона тільки вигукнула подумки: — А як ти захистиш його, коли він приїде до замку? Як бути зі Свистуном і Миршавцем?»
— Ваша високосте!
Бріанин голос звучав не так, як давніше. В ній ніби зламалося щось. «Чудово. Сподіваюся, вона кепсько спить! — думала Віоланта. — Сподіваюся, її краса відцвіте, поки вона стоятиме навколішки і митиме підлоги». Та, обернувшись і глянувши на Бріану, вона хотіла тільки пригорнути її до себе і знову хихикати з нею, як і колись.
— Я маю ще дещо повідомити, — мовила Бріана, не опускаючи очей. Аякже, вона ж така горда, і досі горда. — Ці трави мають дуже гіркий смак. Вони допоможуть тільки тоді, коли їх правильно застосувати. В найгіршому випадку вони можуть навіть убити. Все залежить від вас.
Ніби вона мала їй пояснювати! Але Бріана й далі дивилась їй у вічі. «Захисти його! — казали її очі. — Інакше пропаде геть усе».
Віоланта випросталася, мов свічка.
— Я розумію дуже добре! — гостро заявила вона. — І певна, що дітям через три дні стане набагато краще. Все лихе скінчиться, а я даватиму трави з усіма потрібними засторогами. Так і скажеш. А тепер іди. Туліо проведе тебе до брами.
Бріана знов уклонилася.
— Дякую вам. Я знаю, що довірила їх у найкращі руки. — Дівчина, вагаючись, випросталася. — Я знаю, що у вас багато служниць, — тихенько додала вона, — але якщо раптом ви відчуєте потребу в моєму товаристві, будь ласка, звеліть гукнути мене! Я скучила за вами. — Останні слова вона проказала так тихо, що Віоланта насилу зрозуміла їх.
«Я теж скучила за тобою», — крутилося на язиці у Віоланти, але вона не розтулила вуст. Вгамуйся, дурне забудькувате серце.
— Дякую, — відповіла вона, — але поки що мені не до пісень.
— Авжеж, звичайно, ні, — зблідла Бріана майже так само, як і тоді, коли Віоланта вдарила її… коли вона була в Козимо і обманула господиню. — Але хто вам читає? Хто грається з Якопо?
— Я сама читаю, — аж запишалася Віоланта, що її голос звучить так холодно й непривітно, проте її серце відчувало щось інше. — А щодо Якопо, то я рідко бачуся з ним. Він гасає з бляшаним носом, якого зробив йому коваль, сидить у Свистуна на колінах і розповідає кожному, що ніколи не був би таким дурним, щоб дати Воронові заманити себе на ринкову площу.
— Атож, це схоже на нього, — кивнула Бріана й погладила собі коси, немов пригадавши, як часто хапали за них пальці Якопо. Якусь довгу мить обидві жінки мовчали, між ними стояв небіжчик, що розсварив їх і в житті.
Бріана схопилася за шию. Там і справді висіла монетка.
— Ви інколи бачите його? — запитала вона.
— Кого?
— Козимо. Я бачу його щоночі, уві сні. А вдень мені інколи здається, ніби він стоїть у мене за плечима.
Дурне дівчисько. Закохана в небіжчика. Що вона ще кохає в ньому? Його красу давно вже пожерли хробаки, а що іншого можна було любити в ньому? Ні, Віоланта поховала своє кохання разом з ним. Воно зникло, немов сп’яніння після келиха вина.