Меґі похитала головою.
— Його тут немає, — глухо відповіла вона. — Уже давно.
Отже, Вогнерукий їх усе ж таки не зраджував. Цього разу ні. І вислизнув у Басти з-під носа. Меґі ледве стрималася, щоб не всміхнутись.
— Ви спалили книжки Елінор! — вигукнула вона, притискаючи до себе Піппо, який від страху не міг вимовити й слова. — Ви про це ще пошкодуєте!
— Та невже? — Баста зловтішно посміхнувся. — Це ж чому? А Кокерель дістав від цього ще й яку насолоду! А тепер годі розбалакувати, у нас обмаль часу. Оцей ось малюк… — (Піппо відсахнувся від вказівного пальця Басти, наче від ножа), — розповів нам дивовижні речі про одного дідуся, що нібито пише книжки, й про книжку, якою твій батько страшенно цікавився.
У Меґі підкотився клубок до горла. Ох, дурненький Піппо! Дурненький, язикатий маленький Піппо…
— Ти що, язика проковтнула? — гримнув на неї Баста. — Чи мені ще раз гарненько стиснути цьому малому його хирляву шию?!
Піппо заплакав, ткнувшись обличчям у светр Мо, в якому все ще була Меґі. Вона заспокійливо погладила його кучеряву голівку.
— Книжки, яку ти маєш на увазі, в його діда немає! — крикнула вона Басті. — Ви давно її вкрали!
Від ненависті голос її охрип, голова від думок ішла обертом. Їй хотілося копнути Басту ногою, загнати йому в черево його ж таки ножа — отого новенького блискучого ножа, що стримів у нього за паском.
— Украли? Це ж треба! — Баста ошкірив зуби і обернувся до Пласконоса: — Та краще ми переконаємося в цьому самі, чи не так?
Пласконіс неуважно кивнув головою і роззирнувся.
— Гей, ти чуєш?
З-під ліжка почулося якесь шарудіння. Пласконіс став навколішки, відгорнув простирадло, що звисало з ліжка, й заходився штурхати цівкою рушниці під ліжком. Звідти, зашипівши, вискочила сіра кішка, й не встиг Пласконіс схопити її, як вона вп’ялася кігтями в його потворне обличчя. Він скрикнув від болю й підхопився на ноги.
— Я їй в’язи скручу! — загорлав він. — Я відірву їй голову!
Меґі хотіла була перепинити йому дорогу, коли він кинувся за кішкою, але Баста її випередив.
— Нічого ти їй не зробиш! — шикнув він на Пласконоса, тоді як сіра шмигнула під шафу. — Убивство кішки накликає біду! Скільки тобі казати?
— Усе це забобони! Недоумкуваті забобони! Я скрутив в’язи вже не одній такій бестії! — огризнувся Пласконіс, притискаючи долоню до закривавленої щоки. — А хіба через це я мав більше бід, ніж ти? Своїм базіканням ти часом хоч кого з розуму зведеш! То не наступай на тінь, бо накличеш біду, то не взувай спершу лівого чобота, бо теж накличеш біду… Чорт, від твоєї балаканини здохнути можна!
— Стули писка! — гримнув на нього Баста. — Якщо тут хтось забагато й патякає, то це ти! Веди дітей до дверей!
Піппо вчепився в Меґі, але Пласконіс потяг обох у коридор.
— Чого ревеш?! — гаркнув він на малого. — Зараз підемо в гості до твого діда!
Поки вони дибцяли за Плосконосом, Піппо ні на мить не відпускав руку Меґі. Він так міцно стискав її долоню, що його коротенькі нігтики глибоко повпиналися їй у шкіру. «І чому тільки Мо мене не послухав? — думала Меґі. — Краще було б поїхати додому…»
Злива не вщухала. Краплі котилися по обличчю й за комір Меґі. На вуличках не траплялося жодної душі — допомогти їм не було кому. Баста ступав відразу за нею, вона чула, як він стиха проклинав дощ. Коли вони прийшли до будинку Феноліо, черевики в Меґі промокли наскрізь, кучері в Піппо поприлипали до чола. «Може, Феноліо немає вдома!?» — з надією подумала дівчинка. І не встигла вона запитати себе, що в такому разі робитиме Баста, як пофарбовані в червоне двері відчинилися. Перед ними стояв Феноліо.
— Ви що, з глузду з’їхали?! — напустився він на дітей. — У таку негоду вештатися вулицями! Я вже зібрався був шукати вас. Заходьте, та швидше!
— А нам можна?
Баста з Пласконосом стояли під самими дверима, попритискавшись спинами до стіни, щоб Феноліо не відразу їх помітив. Але тепер Баста виріс із-за спини Меґі й поклав руки їй на плечі. Феноліо сторопіло втупився в нього, а Пласконіс тим часом ступив наперед і поставив ногу в прочинені двері. Піппо спритно, мов білочка, прошмигнув повз нього й зник у будинку.
— Це хто? — Феноліо глянув на Меґі так докірливо, немовби вона привела сюди двох незнайомців з власної ініціативи. — Батькові друзі?
Меґі втерла мокре від дощу обличчя й відповіла старому таким самим докірливим поглядом.
— Ти, власне, маєш знати їх краще, ніж я, — сказала вона.
— Знати? — Феноліо втупився в неї, нічого не розуміючи. Потім знов придивився до Басти — і обличчя в старого скам’яніло. — Боже праведний! — пробурмотів він. — Не може бути!