Із-за спини в нього визирнула Паула.
— А Піппо плаче! — сказала вона. — Сховався в миснику й плаче.
— Іди до нього, — промовив Феноліо, не зводячи очей з Басти. — Я зараз прийду.
— Басто, ми ще довго стовбичитимемо тут надворі? — невдоволено пробурчав Пласконіс. — Нам що, самим удиратися?
— Баста! — проказав Феноліо, не сходячи з порога.
— Атож, саме так мене й звати, старий! — Щоразу, коли Баста посміхався, його очі оберталися на дві щілини. — Ми прийшли, бо в тебе є те, що нас страшенно цікавить… Одна книжка.
Ще б пак! Меґі мало не розсміялася. Баста анічогісінько не розумів! Він не знав, хто такий Феноліо. Та й звідки йому було знати? Звідки він міг довідатися, що його придумав цей старий чоловік: створив із чорнил та паперу і його самого, і його обличчя, й ножа, і його злість.
— Годі розпатякувати! — гаркнув Пласконіс. — Цей дощ мені вже вуха заливає! — Він відіпхнув Феноліо, мов набридливу муху, вбік і протиснувся повз нього до будинку.
Баста, підштовхуючи поперед себе Меґі, рушив услід. На кухні в миснику все ще схлипував Піппо. Паула стояла поряд і крізь причинені дверцята втішала малого. Коли на кухню ступив Феноліо з незнайомцями, вона хутко обернулась і насторожено втупилася в Пласконосове обличчя. Воно було, як завжди, похмуре — здавалося, всміхатися Пласконіс узагалі не вміє.
Феноліо сів за стіл і мовчки поманив до себе Паулу.
— Отже, де книжка? — запитав Баста, обводячи поглядом кімнату.
Але Феноліо був надто вражений появою тих, кого сам-таки й створив, і не відповідав. Він не міг відвести погляду насамперед від Басти, так наче не вірив власним очам.
— Я ж бо сказала: ніякої книжки тут уже немає! — відповіла замість нього Меґі.
Баста вдав, ніби не почув, нетерпляче зробив знак Пласконосові й наказав:
— Шукай!
Пласконіс невдоволено щось буркнув, але послухався.
Меґі почула, як він з гуркотом поліз вузенькими дерев’яними сходами на горище.
— Ну, а тепер розказуй, маленька відьмочко, як ви знайшли цього дідугана! — Баста штовхнув її в спину. — Звідки ви дізналися, що він має ще одного примірника?
Меґі кинула застережливий погляд на Феноліо, але в того, як і в Піппо, язик був без кісток.
— Як вони мене знайшли? Та це ж я написав ту книжку! — гордо заявив старий.
Він, мабуть, очікував, що Баста відразу впаде перед ним навколішки. Але той лише скривив губи у співчутливій посмішці й мовив:
— Та вже ж! — І дістав ножа із-за паска.
— Це він її написав, справді! — мимоволі вихопилося в Меґі.
Вона сподівалася побачити на Бастиному обличчі той самий страх, від якого був зблід Вогнерукий, почувши про Феноліо. Та Баста лише знову засміявсь і заходився колупати ножем кухонного стола.
— І хто ж це придумав таку баєчку? — запитав він. — Твій татусь? Я що, схожий на ідіота, га? Кожен собака знає, що всі надруковані в книжках історії старезні-престарезні й позаписували їх люди, які вже давно повмирали й лежать у могилах.
Баста загнав ножа в стільницю, знову висмикнув і знову загнав. Над головами в них гуркав ногами Пласконіс.
— Повмирали й лежать у могилах… Цікаво! — Феноліо посадив Паулу собі на коліна. — Ти чула, Пауло? Цей молодик гадає, нібито всі книжки в сиву давнину понаписували якісь люди, нині вже покійні, і підслухали вони ті історії хтозна-де і хтозна-як. Може, вони взагалі повисмоктували їх із пальця?
Паула захихотіла. У миснику тепер запала тиша. Мабуть, Піппо затамував подих і прислухався до розмови на кухні.
— Що тут такого смішного? — Баста різко виструнчився, мов гадюка, якій наступили на хвіст.
Феноліо не звертав на нього уваги. Він нишком усміхався й розглядав свої руки, немовби пригадуючи той день, коли сів записувати історію про Басту. Згодом звів на того очі й сказав:
— Ти й досі носиш… довгі рукава, чи не так? А хочеш, я скажу тобі, чому?
Баста примружив очі, поглянув на стелю й промовив:
— Трясця його матері, доки той ідіот шукатиме одну-однісіньку книжку?
Феноліо згорнув руки на грудях і мовчки дивився на Басту.
— Причина проста: Пласконіс не вміє читати! — стиха промовив він. — А втім, ти теж не вмієш. Чи, може, тим часом уже навчився? З людей Каприкорна не вміє читати ніхто, як, зрештою, й він сам.
Баста щосили загнав ножа в стільницю — так глибоко, що потім ледве його витяг.
— Що ти верзеш, старий?! Звичайно, Каприкорн уміє читати. — Він перехилився через стіл, погрожуючи ножем. — Твої теревені мені не до шмиги! А що, коли я виріжу тобі на обличчі ще кілька зморшок?