— І все ж таки він тобі товариш! — ще раз пробурмотів хлопчина, перше ніж ушитися. — Принаймні він слухається тебе краще, ніж куниця.
Фарид мав рацію. Хоча теж не зовсім, адже куниці взагалі слухаються лише самих себе. А щодо вогню, то в цьому світі він слухався Вогнерукого також далеко не так, як в іншому. Там язики полум’я з його наказу оберталися на квіти. На його прохання вони серед ночі розпускали гілля й струшували на нього іскри. Вони йшли з ним у танок, і то скрикували, то щось нашіптували своїми тріскучими голосами. А в цьому світі вони були воднораз покірні й уперті — німі, чужі звірі, що час від часу кусали руку, яка їх годувала. Лише зрідка, холодної ночі, коли самотність Вогнерукому тільки й скрашував вогонь, у його потріскуванні чоловікові вчувався шепіт, але зрозуміти слів він не міг.
І все ж Фарид, певно, таки мав рацію. Вогонь був Вогнерукому товаришем, але саме через вогонь тоді, в іншому житті, Каприкорн і наказав своїм людям привести до нього Вогнерукого й звелів йому: «Навчи мене грати з вогнем!» І Вогнерукий послухався. Він і досі шкодував, що відкрив Каприкорнові так багато таємниць, адже той любив дати вогню волю і знов приборкати його після того, як досита насичувався збіжжям, хлівами, будинками — всім, що не мало змоги втекти від нього.
— Його й досі немає? — Фарид стояв, прихилившись до шерехатого стовбура.
Хлопчина вмів підкрастися тихо, мов змія. Вогнерукий і досі щоразу здригався, коли той з’являвся так зненацька.
— Немає, — відповів Вогнерукий. — Нам щастить.
Того дня, коли вони приїхали сюди, Каприкорнова срібляста машина ще була на стоянці, але вже пополудні двоє юнаків заходилися її натирати, поки вже й самих їх стало видно в ній, як у дзеркалі. І ще до вечора господар вирушив із села. Каприкорн частенько роз’їжджав околицями: навідувався до сіл на узбережжі чи до однієї зі своїх, як він любив висловлюватися, «баз», хоча нерідко то була просто лісова хижа з одним чи двома знудженими сторожами. Як і Вогнерукий, він не вмів водити машину сам, проте це мистецтво опанували декотрі з його людей. Щоправда, водійських посвідчень майже ніхто з них не мав — адже для того, щоб їх одержати, треба вміти читати.
— Так, уночі я піду туди знов, — сказав Вогнерукий. — Бо він роз’їжджатиме, либонь, не довго. Та й Баста, звичайно, скоро повернеться.
Бастиної машини на стоянці не було вже того дня, коли вони приїхали. Невже він з Пласконосом і досі лежить зв’язаний у тій розваленій хатині?
— Гаразд. Коли виходимо? — 3 Фаридового голосу було чути, що хлопчина залюбки вирушить хоч зараз. — Відразу, щойно зайде сонце? Вони тоді якраз усі вечерятимуть у церкві.
Вогнерукий прогнав муху з бінокля.
— Я піду сам. Ти зостанешся і стерегтимеш речі.
— Ні!
— Так. Бо це небезпечно. Я хочу там декого навідати, а для цього мені доведеться пробратися у двір за Каприкорновим будинком.
Фарид звів на нього вражений погляд. Його чорні очі іноді дивилися так, неначе їм уже надто багато довелося побачити.
— Ти здивований, еге? — промовив Вогнерукий, тамуючи усмішку. — Ти, мабуть, і не думав, що в Каприкорновому домі я маю друзів.
Хлопчина стенув плечима й подивився в бік села. На стоянку саме завернув запорошений ваговоз. У відкритому кузові стояли дві кози.
— Ще хтось із селян лишився без кіз, — пробурмотів Вогнерукий. — І добре зробив, що віддав, а то ще до вечора на дверях його хліва висіла б записка.
Фарид подивився на нього, нічого не розуміючи.
— У записці стояло б: «Завтра прокукурікає червоний півень». Крім цього речення, Каприкорнові люди не вміють писати більш нічого. А іноді вони просто чіпляють на дверях дохлого півня. Таке зрозуміє будь-хто.
— Червоного півня? — Хлопчина покрутив головою. — Це що — таке прокляття?
— Та ні! Чорт, ти вже знов як Баста. — Вогнерукий тихенько засміявся.
З ваговоза вийшли Каприкорнові люди. Той, що нижчий, ніс два напхом напхані пластикові мішечки, другий стягував з кузова кіз.
— Червоний півень — це вогонь. Вогонь, який чорні куртки пускають у селянські хліви й на оливкові дерева. Іноді червоний півень заспіває й на горищі або, коли хтось виявився аж надто непіддатливий, і в кімнаті з дітьми. Майже в кожної людини є щось таке, що їй особливо дороге.
Ті двоє потягли кіз у село. Один із них був Кокерель — Вогнерукий здогадався про це з того, що той припадав на одну ногу. Вогнерукий уже не раз запитував себе, чи знає Каприкорн про всі оці дрібні оборудки своїх людей. Може, вони час від часу просто працюють на власну кишеню?