Цього сірого дощового дня, коли перед очима Меґі вдруге постало Каприкорнове село, нічого небезпечного вона не побачила. Крізь зелень на пагорбах унизу проглядали вбогі будинки. Сонячне проміння не прикрашало їхню старість, і Меґі аж не вірилося, що це були ті самі будинки, які мали такий грізний вигляд уночі, коли вони звідси втікали.
— Цікаво! — прошепотів Феноліо, коли Баста в’їхав на стоянку. — Ця місцина страшенно схожа на ту, де відбувається дія в моєму «Чорнильному серці»! Замку тут, звісно, немає, але краєвид довкола дуже подібний, та й село, здається, майже таке саме старе. А ти знаєш, що в «Чорнильному серці» все діється у світі, який неабияк нагадує наше середньовіччя? Я, певна річ, дещо додав від себе — приміром, фей, велетів, а дещо й випустив, але загалом…
Далі Меґі його вже не слухала. Вона пригадувала ту ніч, коли вони втікали з Каприкорнової темниці. Тоді вона так сподівалася, що ніколи вже не побачить ні цієї автостоянки, ні церкви, ні отих пагорбів.
— Виходьте хутчій! — буркнув Пласконіс, рвучко відчиняючи дверцята машини. — Сподіваюся, дорогу ти ще не забула?
Ні, дорогу Меґі не забула, хоча цього дня все мало інший вигляд. Феноліо роззирався у вуличках, мовби справжній турист.
— Я це село знаю! — прошепотів він до Меґі. — Тобто я про нього чув. З цим селом пов’язана не одна сумна історія. У минулому столітті — отой землетрус, а під час останньої війни…
— Прибережи свого язика на потім, ти, писако! — урвав його Баста. — Терпіти не можу, коли при мені шепочуться!
Феноліо сердито глипнув на нього і змовк. До самої церкви він не зронив жодного слова.
— Чого поставали? Відчиняйте двері! — гаркнув Пласконосий.
Меґі з Феноліо штовхнули важкі дерев’яні двері.
На них повіяло таким самим холодним, застояним повітрям, як і того дня, коли Меґі привели до цієї церкви разом з Мо та Елінор. Усередині змінилося мало що. Червоні стіни цього похмурого дня справляли ще лиховісніше враження, а лялькове обличчя статуї Каприкорна прибрало, здавалося, ще зліших рис. Залізні бочки, в яких спалювали книжки, також стояли на тому самому місці, а ось Каприкорнового крісла вгорі на сходах уже не було.
Двоє в чорних куртках саме тягли сходами нагору нове крісло. Поряд стояла, нетерпляче покрикуючи на них, стара, схожа на сороку жінка. Меґі з відразою впізнала її.
Баста відштовхнув убік двох жінок, які навколішках мили підлогу посередині церкви, й поважно рушив до сходів, що колись вели до вівтаря.
— Мортоло, де Каприкорн? — ще здалеку гукнув він старій. — У мене для нього новини. Важливі новини!
Стара навіть голови не повернула.
— Візьміть іще правіше, йолопи! — скомандувала вона тим двом, котрі все ще мучилися з важким кріслом. — Ось бачите, діло пішло! — Потім недбало обернулася до Басти й кинула: — Ми чекали на тебе раніше.
— Що ти хочеш сказати?
Баста розмовляв гучно, але в його голосі Меґі почула невпевненість. Схоже, він боявся старої.
— А ти знаєш, скільки сіл на цьому Богом проклятому узбережжі? До того ж ми навіть не були певні, чи Чарівновустий узагалі ще десь тут. Але мій нюх ніколи мене не підводив, і… — він кивнув головою в бік Меґі, — я своє завдання виконав.
— Та невже? — Сорока ковзнула поглядом повз Басту — туди, де стояли Меґі й Феноліо під охороною Пласконоса. — Я бачу лише дівчинку і якогось старого. А де ж її батько?
— Його там не було. Але він прийде. Кращого живця, ніж ця мала, й не треба.
— І звідки ж він знатиме, що вона тут?
— Я лишив йому записку!
— Відколи це ти вмієш писати?
Меґі помітила, як у Басти від злості напружилися плечі.
— Я написав там своє ім’я. Йому більш нічого й не треба, щоб зрозуміти, де шукати свою дорогоцінну доцю. Скажеш Каприкорнові, що я замкну її в одній із кліток. — По цих словах він крутнувся на підборах і знов поважно рушив до Меґі й Феноліо.
— Каприкорн поїхав, і я не знаю, коли він повернеться! — крикнула йому вслід Мортола. — Але до його повернення головна тут я, і мені здається, що останнім часом ти виконуєш свою роботу не так, як від тебе чекають.
Баста обернувся так різко, немовби його щось укусило за потилицю. Але Мортола незворушно провадила далі:
— Спершу даєш Вогнерукому вкрасти в тебе ключі, потім губиш наших собак і нам доводиться розшукувати тебе в горах, а тепер ще й це. Давай сюди ключі. — І Сорока простягла руку.